Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він говорив. Трохи згодом вона усвідомила, що чує. Для цього довелося залучити багато рівнів сприйняття. Для цього довелося залучити цілу соціальну історію того, як люди слухають те, що говорять інші люди. У його голосі була певна особливість чи риса, що розвивалася в процесі мовлення, а їй вдалося простежити її походження до витоків.
Вона за ним спостерігала. Це був той самий нещасний, якого вона знайшла раніше, і він досі не розумів, який справляє вплив.
Не те щоби він її наслідував, але в його мовленні їй чулися певні елементи власного голосу: уривчастість, легкий горловий тон, інтонації, звучання; спершу чути власний голос із чужих вуст, з його вуст, було дуже складно, майже не по земному, а тоді це почало викликати глибоку тривогу.
Спершу вона не була певна, чи це її голос. А потім упевнилася. Тоді він говорив уже не про стільці, лампи чи орнамент на килимі. Він мовби грав її роль у розмові з кимось іншим.
Вона спробувала зрозуміти, що чує.
Говорячи, він жестикулював і розмахував руками в такт словам, і вона зрозуміла, що казала це чи щось подібне Реєві в цьому домі. Буденні зауваги про те, що дзвонили друзі, які хочуть заїхати в гості. Вона пам'ятала, тьмяно пригадувала, що стояла тоді внизу сходів, а він, Рей, ходив туди-сюди коридором на другому поверсі, працюючи над сценарієм.
Тепер вона стояла біля вікна. Голос затнувся й почав стихати, але його рука й далі рухалася, відмірюючи слабкий ритм.
Вона схопила плащ із вішака й вийшла під дощ. Накинула плащ на згин піднятої над головою руки й перетнула порослу травою галявину до ґрунтової дороги, де запаркувала машину. Дверцята були незамкнені, тож вона відчинила їх і сіла — нащо замикати дверцята на такому відлюдді? Зливалися в один дощові потоки на лобовому склі. Вона сиділа, і її раптом охопило тремтіння; складно перестати чути звуки того голосу. Одне із задніх вікон було опущене десь на дюйм, і в повітрі змішувалися запахи вогкої луки, пахощі дощу за містом, сліди моря, морського вітру й пам'яті, а вона й далі чула голос і бачила безпомильно впізнаваний Реїв жест — помах двома складеними пальцями.
Вона не знала, скільки там просиділа. Може, і довго. Дощ періщив по даху й капоту. Скільки це часу — довго? Може, саме стільки, а може, і ні. Нарешті вона відчинила дверцята й пішла назад у дім, тримаючи над собою плащ.
Розділ 4
У годівничці було п'ятеро пташок: усі відвернулися від їжі, усі сиділи непорушно. Вона спостерігала за ними. Вони не дивилися й не слухали, а радше напружено й цілеспрямовано щось відчували.
Усі ці слова хибні, — подумала вона.
Годівничка висіла перед ґанком, а вона стояла в майже повністю білій кімнаті біля широкого вікна й чекала на містера Таттла.
Вона від самого свого повернення розвішувала годівнички. Це був основний кордон її довкілля в цім світі, периметр природи, яка оточує дім. Але їй здається, що вона годує птахів земних, у кожну ємність — своє зерно, а інколи вона накладає в одну годівничку шарами різні зернята: шар світлий, шар темний, — а птахи прилітають і дзьобають чи ні, та й годівнички теж різні: клітки, циліндри із сідалом, підвішені тарілочки, таці на підставці, вона не знає, може, пташки інколи не прилітають через яструба чи сойку, яка прикидається яструбом, а може, вони вичитують повідомлення про якусь подію поза спектром видимого.
Зайшовши, він навіть не подивився на неї, а рушив просто до столу зі скляною стільницею на ніжках із закрутами.
Реїв диктофон блимав посеред столу.
Вона сіла й заговорила, описуючи його зовнішність. Обличчя, волосся й таке інше. Пильний чи ні. Досить охайний, але радше все ж розпатланий. Що ще? Яка була ніч: добра, погана чи посередня.
Вона, звісно, не знала, які в нього ночі. Тільки про одну ніч знала. Вона не змогла заснути і простояла певний час за його дверима вже після півночі, слухаючи хрипкі вдихи носом і ловлячи себе на тому, що це її дуже розчулює. Уві сні він був не більш непізнаваний, аніж будь-хто інший. Поглянь. Слабкий пульс сповитого тіла. Ось що ти відчуваєш, коли дивишся на стихле вразливе тіло, що могло би належати майже будь-кому, чи лежиш біля свого чоловіка після того, як ви кохалися: вдихаєш жар його нещадних снів і розмірковуєш, хто він такий, чуло зважуючи істини, яких ніколи не пізнаєш, адже це таємниця, яку сон береже у своїх нейронних глибинах, фазах, шарах і складках.
Цього ранку вона заговорила чи бодай спробувала заговорити про його ім'я. Вони робили це разом: починали, зупинялися. Але що більше говорили… вони певний час говорили, а тоді змінювали тему, він вимикав диктофон, вона вмикала його назад, так, можливо, колись у нього воно й було, було ім'я, але він його забув чи втратив і не зможе повернути. Вона сказала:
— Я Лорен.
Вона сказала це кілька разів, вказуючи на себе, бо була певна, що для них обох краще, якщо він називатиме її на її ім'я.
Вона сказала:
— Якби в тебе було ім'я. Ти просто уяви. Чи є хтось, кому воно було б відоме? Де твоя мати? Коли я кажу мати — жінка, яка народжує дитину, одна з батьків, та половина батьків, яка жіночої статі, — то що це слово тобі? Скажи. Що?
Він знав, як називається стілець, і вікно, і стіна, але не знав назви диктофона, хоча знав, як його вимикати, і так само, схоже, не знав, ким була його мати чи де її шукати.
— Якщо ти говориш іншою мовою, — промовила вона, — скажи кілька слів.
— Скажи кілька слів.
— Скажи кілька слів. Це нічого, якщо я не зрозумію.
— Скажи кілька слів, щоби сказати кілька слів.
— Ну, гаразд. Хочеш бути дзенським учителем — то й на здоров'я, гаденя. Звідки ти знаєш, що я казала своєму чоловікові? Ти був тут? Ти тут десь ховався і підслуховував? Мій голос. Ти повторив усе від слова до слова. Розкажи мені про це.
Коли в розмові западала пауза, диктофон переставав сичати. Вона спостерігала за ним. Вона намагалася на нього натиснути, але, не отримавши результату, знову змінювала тему.
— Що ти мав на увазі, коли вчора сказав, коли, схоже, сказав що? Я точно не пам'ятаю, що саме. Але це було вчора. Напередодні сьогоднішнього дня. Ти, здається, сказав, що я й далі буду тут, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Художниця тіла, Дон Делілло», після закриття браузера.
