Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Який швидкий. Запитань більше немає, ага!
– Не варто так поспішати, у мене багато питань, – проникливо зітхнула я, а потім, підійшовши до чоловіка, не без труднощів схопила цю махину під лікоть, розвертаючись і відчиняючи двері. – Якраз під час прогулянки й поговоримо.
– Шаса…
– Кажуть, прогулянки добре впливають на організм і сприяють прекрасному сну, – відмахнулася я від протесту, що ледь не вирвався з вуст чоловіка. – Розкажіть мені краще про нагшасів. Я вірно запам'ятала?
– Правильно, – буркнув Сан, слухняно йдучи поряд.
Зрадівши своїй удачі, я йшла вздовж коридору, повиснувши на руці чоловіка, з цікавістю все розглядаючи. І мені було абсолютно байдуже, що я в піжамі. Яка взагалі різниця, у чому я? Тут чоловіки напівголі, а весь їхній одяг складається з хвостів та шматків тканини.
Головне, що я можу зрозуміти більше про цей світ!
Ідучи коридорами Храму Покровителя, я пережила ні з чим незрівнянне почуття засмучення. Храм Покровителя! Як звучить, а насправді, стіни світло-коричневого кольору, ніякого декору, прикрас, квітів або ще чогось, що мається на увазі під словом Храм. Єдине, що мене вразило – це світло. Не було ні звичайних, звичних для простої людини лампочок чи інших технічних штучок. Навіть горезвісних магічних світлових куль не було. Здавалося, світло само собою є, без чужого втручання.
– А звідки береться світло у коридорі? – Подумки продумавши питання, щоб не потрібно було використовувати ім'я чоловіка, невинно поцікавилася я. Кмітливість – наше все!
– Стіни Храму вкриті спеціальним розчином, завдяки якому є світло.
– Тобто в коридорах ніколи не буває темно?
– Все вірно, – охоче кивнув чоловік, а я скривилася.
От, диво винахідники. І навіщо їм питається весь час світло, так же неможливо втекти непоміченою. Але добре, про це я подумаю пізніше.
– Розкажіть мені трохи про Нагшасів?
– Що саме? – Ввічливо уточнив Сан, а в мене око сіпнулося. Я ж до того казала, що хочу знати все, що в цьому незрозумілого?
– Колір ваших хвостів залежить від виду чи магії?
– І від одного та від іншого. Немає особливих показників, якими саме мають бути нагшаси, – спокійно промовив чоловік, а я мало не застрибала на місці. Тут є магія!
– А я маю магію? – Випалила я, дивлячись на чоловіка великими очима довірливої дитини. Якщо він скаже, що "ні", я його стукну. Гірше – відірву йому хвіст.
– Тільки внутрішнє світло.
– І що це значить? – Не стала я засмучуватися, все-таки категоричного "ні" не прозвучало. А внутрішнє чи зовнішнє світло, яка різниця, головне, щоб користь від нього була.
– Магії, як такої у вас немає, ви не зможете застосовувати заклинання, але у вас є те, що…
Не домовивши, Сан замовк, а я ледь не заскреготіла зубами, ну що за безглузда звичка? І так усі ходять із кислими обличчями, наче їх тут убивають, ще й мовчить. Втім, варто було мені простежити за поглядом чоловіка, як усі слова, які так і крутилися на язиці, застрягли в мене поперек горла.
До такого життя мене не готувало! Каюся, навіть моя підготовлена психіка дала збій. Мені реально захотілося втекти до кімнати і ще кілька нагів охорони виставити, щоб напевно все було, а ще краще тікати звідси світ за очі, не розбираючи дороги.
Назустріч нам йшла (повзла) незрозуміла істота, невиразно нагадуючи нагиню. Це була навіть не жінка зі зміїним хвостом, а суміш кобри-мавпи в зміїній шкурі. Капюшон кобри, гостре людино-зміїне обличчя, зміїне тіло. На всьому цьому неподобстві корсет, завдяки якому можна було побачити обриси грудей, незрозуміла прикраса на голові, що більше нагадувала злитий шматок темного металу з гребенем, а на руках щось на кшталт мітенок – рукавичок до ліктя.
Саме в цей момент, трохи відступаючи за спину Сана, я зрозуміла, що шаблони – це ніщо. Які взагалі шаблони, у мене мозок буквально скипів, а з вух пар пішов.
Безглуздо витріщаючись, я вирішила не нариватися і навіть не подавати голос зайвий раз, може пронесе. Завжди так у книгах, не встигла дівчина в інший світ потрапити, як одразу знайшла пару дамочок, яким чисто естетично не сподобалася. Мені вороги не потрібні. До того ж, я не збираюся тут затримуватися, тож відстоювати свій авторитет мені просто ні до чого.
– Шас Шархісан, – прошипіла Кобра, порівнявшись з нами.
– Шаса Лешшарі, – кивнув Сан, треба б запам'ятати його ім'я поки є можливість.
– Це та істота, яка була у священній печері? – Уточнила жінка неупереджено, дивлячись на чоловіка. Я ж, після її слів, готова була вчепитися їй у капюшон. Ні, подумати тільки, вона виглядає, як незрозуміло що, більше нагадуючи чудовисько з фільмів жахів, а істота я? Так мене ще ніхто не ображав.
– Все вірно, наша гостя, шаса Світлана або Свєта.
Мабуть, моїм поглядом можна було вбивати, адже я почувала себе якимось дияволом, готовим рвати і метати. Я думала Сан мені друг, а він і не друг, і не ворог, а так ... "Все вірно". Що тут правильного?
– Кх-кх, – вийшовши зі свого укриття, я важливо кашлянула, розправивши плечі. Одна справа не починати бійки самостійно, і зовсім інша – терпіти образи. Я себе не на смітнику знайшла, щоб усілякі об мене ноги витирали. – Я не істота, шаса, – з єхидством промовила я, вкладаючи в погляд всю зневагу, на яку тільки була здатна. Дама не похитнулася, навіть бровою не повела, хоч брів у неї, здається, і немає зовсім.
– А хто ви, шаса?
– Людина, – з гордістю видихнула я, наче це було моїм найбільшим досягненням.
– Добре, шаса, я запам'ятаю, – кивнула Лешша, а я зависла, не розуміючи, що взагалі відбувається. Обміну завуальованими образами не буде?
– Так, запам'ятайте… – загальмовано пробурмотіла я.
– Не будемо вас більше затримувати, шаса Лешшарі. Завтра познайомлю нашу гостю з усіма.
– Добре, шас Шархісан. До зустрічі шаса Швєта.
Від її "Швєта" мене знатно пересмикнуло, але не встигла я хоч щось сказати, як дамочка поповзла далі, залишивши нас із Саном наодинці. Змірявши цього негідного чоловіка зневажливим поглядом, треба ж хоч на комусь злість зігнати, я, не чекаючи його, пішла далі коридором, особливо вже не дивлячись нікуди і нічого не розглядаючи. Настрій був зіпсований.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті», після закриття браузера.