Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера"

Я позіхнув.

Рідна мати моя, -

вичавив із себе якісь жалюгідні звуки,

-Ти ночей не доспала…

- Ух, - опустився я на землю, спершися спиною на курінь. - І я недосипаю, - позіхнув знову. - Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно… Ще трошки… - голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це:

- Ага! - чую сердитий голос. - Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.

- Спиш! Йому довірили пост, а він спить.

- Та я… - почав був виправдовуватись.

- Що я?! Заснув чи ні?

- Заснув, - винувато розвів я руками.

- Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?

- Ну, пробач, Митю, - почервонів я. - Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.

- Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?

- Ні…

- Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.

Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувся з обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.

- Митю, - гукнув несміливо. Відповіді не почув.

«Мовчить, - подумав я. - Ображається. Так мені й треба».

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, - спиною до куреня, - Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

Другої ночі варти вже не виставляли.

- Яка користь, - сказав Митько, - у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.

Я повністю розділив таку думку.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.

- Дивись, - тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

- Як у крокодила, - визначив я, нервово озираючись на озеро.

- Значить, не збрехав, - хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.

- Сергію, - почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.

- Чого тобі?

- Ти знаєш, що я придумав?

- Ні.

- Треба нам книжки взяти в бібліотеці.

- Правильно, підемо завтра наберемо - фантастику яку-небудь…

- Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.

- Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?

- Так то ж ботаніка.

- А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник - там якісь кишковопорожнинні, гадюки - бридота одна!

- От ти не розумієш…

- Не хочу я такого й розуміти, - урвав я Митька. - Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» - засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.

- Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.

- Ну, кажи, кажи, - поблажливо дозволив я.

- Ти думаєш, зоологія - це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті?

- Порожнинні, - поправив я його. - Одна назва чого варта.

- От-от. Так, до твого відома, зоологія - наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

- Ти думаєш?

- Ще б пак!

- Гм, а й справді, - погодивсь я по хвилинному роздумі. - І голова ж у тебе, Митю.

- Ну що ти, - скромно озвавсь Митько.

Розділ VI,

який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо.

Ну й Митько!

- Скажіть, які молодці, - дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. - Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

- Авжеж, молодці, - бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. - Стільки читати - з глузду можна з’їхати.

- Слухай далі, - Митько перегорнув сторінку. - «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків - динозаврів.

У 1912 році ці розповіді потвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».

- Я думаю! - жахнувся я.

- «Після першої світової війни, - оком не зморгнув Митько, - вчені вирішили таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі «динозаврів». І нарешті в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя».

- От би й собі там