Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Ярослав Михайлович Стельмах
Чудова повість про безтурботне дитинство та неймовірні пригоди, що трапляються на кожному кроці.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ярослав Стельмах
Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера
Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій.
Розділ І
Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»
Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.
Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:
- Любі дітки! - вона завжди казала «дітки» чи «діточки». - Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати - вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.
Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.
- Так от, любі діточки, - правила далі ботанічка, - для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
- Ого, - перебив її Шумило. - Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.
- Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? - запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. - А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
- А можна вдвох збирати одну колекцію? - схопився з місця Митько.
- Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? - зиркнула на мене.
- Еге ж.
- То робіть, - зітхнула вчителька. - Тільки не так, як у минулому році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.
А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
- Чому тобі та колекція муляє? - запитав я Митька, коли йшли додому. - І звідки така зацікавленість?
- А ти не здогадуєшся?
- Ні.
- Ніскілечки?
- Та кажу ж, що не здогадуюсь.
- А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі!
Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.
Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше - не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»
- Уявляєш собі, - казав Митько. - Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені - ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.
- Угу, - і собі облизувався.
- З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.
- Та ти вже казав про казанок.
- Ну то й що! Про приємне і казати приємно.
- А як бабуся не дозволить?
- Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся - во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так - скільки завгодно.
- От якби ще й ночувати, - зітхав я.
- Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.
Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
- Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
- Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, - хитала головою мама.
- Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, - і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.
- Не такій уже й старенькій, - казала вона. - Ми з нею однолітки.
І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.
- Ти гадаєш?
- Та я певен цього.
- Але чому?
- А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.
Надія у вигляді колекції пронизаних шпильками жучків заграла перед моїми очима.
- Митьку, ти геній!
- Ну, не зовсім, - скромно потупив очі мій приятель, - але дещо отут, - він постукав пальцем себе по лобі, - маю!
- Не така вона вже й старенька, - стояла на своєму моя бабуся: їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера», після закриття браузера.