Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера"

- Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться…

- Може, й бреше, - погодивсь Митько. - І звідки тільки тут цей бурштин? - підкинув угору і зловив жовтий камінець. - Як, він казав, те озеро зветься? Лох-Несс?

- Лох-Несс.

- Треба буде розпитати в когось із старших.

- Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.

- Здається, так.

З озера повіяло прохолодою…

 ***

В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.

Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.

Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую - її оддирають від мого вуха.

Наді мною схилився Митько.

- Сергію, а якщо нам…

Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.

- Що нам?

- Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

- Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

- А якщо відпустить?

- Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

- Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.

- Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

- Та не замерзнемо. Не бійся.

- Я і не боюсь. А от бабуся…

- Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

І він вибіг із хати.

Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.

- Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.

Розділ V

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог.

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.

- А якщо то й справді якийсь звір? - обернувсь до мене Митько. - От було б здорово! І ми першими його побачимо.

- Ну, побачимо, а далі? - я був настроєний скептично.

- Сфотографуємо!

- А далі?

- У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.

- І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

- Чому це?

- Усі ж повмирають.

- Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, - мріяв він.

- І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.

- Посередністю! - зобидивсь Митько. - У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.

- А в тебе з малювання!

- Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.

- А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

- Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

- Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.

- Давай я понесу, - примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.

- Я піду посплю, - мовив надвечір Митько, - а о другій годині ночі зміню тебе.

- Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

- Годинник у кожної людини отут, - постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. - Потрібно тільки знати, як ним користуватись.

- І як?

- Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій…» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, - чи по рибу, чи по гриби.

- А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?

- Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?

- Зрозумів.

- То вартуй, а я пішов спати.

- А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що - до ранку сидіти?

- Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. - І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття - живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха:

- Ов-ва-а! Ов-ва-а!

Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» - втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я, - думалось мені, - у порівнянні хоча б із оцим деревом? Якась комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячися зиркнути в сторону,