Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера"

- «Гігантський варан, - не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, - був відомий ученим з палеонтологічних знахідок» (палеонтологія - це наука, що вивчає викопні організми), е-е, «знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».

- Ти можеш заперечити, - вів далі Митько, - он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки як щур, звірятко - хохуля. Так оця сама хохуля - давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. І, нарешті, лохнесське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України. От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!

- Так ти хочеш сказати… - скочив я на ноги.

- Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись, тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?

Мені од усього цього аж дух перехопило.

- Митьку, - закричав я, - Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?

- Приблизно…

- Ні, ти нічого не уявляєш. Це надзвичайно! Ти, Митько… Ну й Митько!

 ***

Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був пращуром озерного жителя.

Митько склав декілька таблиць і заучував їх напам’ять, хоча першої-ліпшої хвилини можна було в них заглянути. З ранку до ночі чута було його бубоніння: «Дицинодонт, у роті всього по два зуби - на півночі Південної Америки, на схід від Чорного моря. Парейазавр, рослинної дієти, завбільшки з бика, - на півдні Африки, біля східних берегів Канади, там тоді був суходіл…» Або: «Мезозойська ера ділиться на три періоди: тріасовий період - почався сто дев’яносто мільйонів років тому, юрський - сто п’ятдесят п’ять, крейдяний - сто десять…»

Якось, коли ми прогулювались берегом, Митько сказав:

- Ти знаєш, що мені спало на думку?

- Що?

- Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від юрського періоду.

- Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.

- Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.

- І хто ж, по-твоєму, так його назвав?

- Люди, які раніше тут жили.

- Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?

- Смійся, смійся…

- Та ти не переживай, Митю, - заспокоїв я його. - Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього от, - показав на озеро, - котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.

- От здорово! - зашарівсь Митько. Але тут же запитав: - А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом, гм… працюємо.

- Але ж головний у нашій експедиції ти.

- Е, ні, я не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…

За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.

- А вранці їх не було, - згадав я. - Отже, воно вилазило влень.

- Та ще й ворону зжерло, - підхопив Митько.

Розділ VII  

Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом.

- Я колись книгу читав, - задумливо сказав увечері Митько. - Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуля собі тигр. Він чує - хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки - ба-бах! Тигр - догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.

- А деякі племена, - на льоту вловив я Митькову думку, - риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і - готово!

- Думки читаєш! - радо згукнув Митько. - Ми ці обидва способи поєднаємо.

- А козеня де взяти?

- Ото ж бо, - спохмурнів він. - Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, - проясніло його лице, - мотузку на роги, та в ліс, а вранці відведемо назад?

- Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.

- Твоя правда, - скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке?

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:

- А якщо ми прив’яжемо тебе?

- Тобто як це? - вибалушивсь я.