Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Цукерочко, тобі потрібно освіжитися, — сказав він, лагідно торкнувшись моєї щоки. — Душ за дверима. Я поки приготую тобі щось смачненьке.

Його турбота була настільки несподіваною, що я на мить завмерла, не вірячи в те, що ця людина — той самий холодний і владний Богдан, якого я знала раніше. Він дивився на мене з теплом, яке розтоплювало всі мої сумніви.

Я встала, накрившись ковдрою, і пішла до душу, відчуваючи, як вода змивала не лише втому, але й рештки моїх колишніх страхів. Усе, що було раніше, залишилося у минулому. Тепер я знала: цей чоловік відкрився мені, і я була готова відкритися йому назустріч.

Після освіжаючого душу я зайшла до кухні, де на мене чекав Богдан — зосереджений, але водночас розслаблений. На плиті вже смажилися пухкі панкейки, а поруч, наповнюючи повітря теплим ароматом, булькала кава. Його рухи були спокійними, ніби це наш звичний ранок, але в кожній дрібниці відчувалась турбота.

— Як гадаєш, що буде далі? — запитала я тихо, сідаючи на стілець.

— Тільки одне, — відповів Богдан. — Я хочу бачити тебе поруч кожного ранку, готувати тобі каву і не відпускати тебе з свого життя.

Він стояв біля плити в одних спортивних штанах і готував мені панкейки, це було та мило. Я відчувала, що Богдан готовий дати мені щось більше, ніж просто стосунки.

— Розкажи мені про своє татуювання, що воно означає, і хто така Яна, — поцікавилася я.

Богдан на мить замовк, погляд його зосередився на сковорідці, наче він занурився в спогади, які й досі завдавали йому болю.

— Яна... — повторив тихо. — Яна — це моя донька.

Я завмерла, не вірячи своїм вухам.

— У тебе є донька? — здивовано перепитала я, адже ніде й ніколи не чула, щоб хтось у компанії згадував про те, що в Богдана є дитина.

— Була, — виправив він із сумною посмішкою. — Вона померла, коли їй було всього три роки. Після її смерті я зробив це татуювання з янголом і її ім’ям, щоб завжди пам’ятати... Вона тепер мій маленький янгол-охоронець.

Я відчула, як серце стиснулося від співчуття.

— Мені дуже шкода... Що з нею сталося?

Богдан зітхнув, забрав панкейки зі сковорідки, виключив плиту і глянув на мене, а в його очах на мить з’явився той біль, який, здавалось, він намагався давно приховати.

— Це була моя провина, — почав він, поглядаючи вбік. — Я тоді був у відрядженні. Її мати… моя колишня дружина Уляна… не звернула увагу на те, що Яна захворіла. Коли вона, нарешті, зрозуміла, що температура дуже висока, і викликала швидку, було вже пізно. Лікарі не змогли її врятувати.

Богдан пішов до іншої кімнати, та повернувся з гаманцем у руках. Відкрив його і обережно дістав з нього маленьку фотографію. Я побачила світло волосу дівчинку з яскравими зеленими оченятами. Вона була схожа на маленьке янголятко, і водночас нагадувала самого Богдана.

— Вона прекрасна… — прошепотіла я, не відводячи погляду від фото. — Як давно це сталося?

— Десять років тому, — відповів він, прибираючи знімок назад у гаманець. — Я намагався врятувати нашу сім’ю після її смерті, та це було марно. Уляна не витримала. Почала пити, йти в запої, зникати на кілька днів. Коли я зрозумів, що більше нічого з нею вдіяти, спробував якось зберегти наші стосунки, але... — Богдан на мить зупинився, наче шукав слова. — Зрештою, я застав її з іншим чоловіком у нашому подружньому ліжку. Це був кінець.

Я бачила, як важко йому говорити про це, як глибоко він приховував ці рани за своєю холодною маскою.

— Відтоді я закрився від усіх. Кар’єра стала для мене всім — це було простіше, ніж знову відкривати своє серце, довіряти. Я відгородився від світу, бо так було безпечніше.

Богдан підвів на мене погляд, і в цей момент я побачила перед собою не того холодного, суворого чоловіка, якого знала до цього, а людину, яка носила в собі тяжкий біль.

— Богдане, я… — почала я, але не знала, як правильно продовжити.

Він взяв мене за руку, і в його погляді з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ти вже зробила більше, ніж могла. Просто будь поруч зі мною, — прошепотів Богдан.

Ми сиділи мовчки, але цієї тиші було достатньо, щоб зрозуміти: іноді слова зайві.

Мовчання між нами наповнювалося теплом, і я відчувала, що Богдан відкрив мені частину себе, яку, мабуть, не показував нікому. Мої пальці все ще залишалися в його сильних руках, і я несміливо обвела їх великим пальцем, прагнучи підбадьорити. Його погляд затримався на моєму обличчі, а потім повільно опустився, наче він шукав у цій тиші відповіді на щось більше.

— Знаєш, — нарешті озвався Богдан, — я думав, що втратив здатність відчувати. Що всі мої емоції залишилися там, в минулому, з Яною. А тепер… ти з’явилася і нагадала мені, яким може бути життя. Теплим. Справжнім.

— Богдане, я навіть не знаю, що сказати… — зніяковіло відповіла я.

— Не треба говорити, цукерочко.

Його рука лагідно ковзнула по моєму обличчю, і я знову відчула, як затримала дихання. Його теплі пальці торкалися мого підборіддя, ковзаючи нижче, по шиї, наче він хотів запам’ятати кожен сантиметр. Богдан нахилився до мене, і я помітила, в його очах світився вогник, іскра, яка підживлювала щось всередині мене, змушувала моє серце битися швидше.