Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аліна
Весь тиждень я живу наче в країні мрій, де робота приносить задоволення, всі плани реалізуються вчасно, над головою сяє райдуга, а поруч коханий чоловік.
Але як би подумки я не намагалась ігнорувати свою вагітність, та все ж таки тіло, яке зазнає змін, і які, поки що, відчуваю та бачу лише я, не дають мені розслабитись. Розумію, що треба щось робити, аби потім в останню мить не хапатись за голову.
В моєму оточенні немає подруг з дітьми, а отже і порадитись стосовно майбутнього материнства немає з ким. Батькам та подругам я поки не готова розповісти цю новину, бо вони одразу примчать підтримувати мене. Та й зі Славою я теж, поки що, не готова завести розмову стосовно свого, а точніше нашого, цікавого положення. Як мінімум до тієї миті, поки не пройду перший огляд у лікаря, що я і збираюсь зробити найближчим часом.
Єдине, що я зараз можу, то це читати. Спочатку читати все, що стосується вагітності, а потім вже дійде черга і до інформації про виховання малюка. Користуючись вільною хвилинкою в робочому процесі, відкриваю ноутбук та дістаю записник і ручку. Зручніше вмощуюсь у своєму кріслі, вбиваю у пошук перший запит й починаю штурмувати безкрайні простори інтернету.
- Увійдіть, - відповідаю, коли у двері хтось стукає.
Коли на порозі з'являється Слава, кидаю погляд на годинник, який показує майже шосту вечора. Оце я засиділась.
Слава ніжно посміхається і рушає до мене, а я автоматично встигаю захлопнути кришку ноутбука та прикрити обкладинку записника, аби не засвітити свої нотатки. Ще не час.
За традицією останніх днів Слава сідає у крісло, притягує мене собі на коліна і заривається обличчям в мою шию, попередньо витягнувши шпильку, що тримала волосся в купі, а нині хвилями розсипане по плечах.
Незважаючи на виснаження, він кожного вечора забирає мене з роботи, аби провести час разом. Навіть крізь посмішку помітно, що він втомлений, та й темні кола під очима видають його. Але на всі мої пропозиції залишитись вдома й відпочити він відповідає відмовою. Вже за декілька днів він має їхати, а я все ще не можу повірити, що не зможу кожного вечора ніжитись в його обіймах.
Слава
Нарешті я там, де мрію бути кожної миті - поруч із нею. Тримати її за руку, міцно обіймати та ніжно цілувати. Бачити як вона сміється та слухати її історії.
Останні дні перед від'їздом виявились просто скаженими через велику кількість операцій, підготовку до стажування та ще й цей семінар, який я ніяк не міг пропустити через шефство над лікарями з інших міст серед яких була і набридлива Ілона, племінниця головного лікаря. Попри вмовляння колег та натиск з боку Рудольфовича, я просто послав все до біса і покинув захід після семінару аби тільки опинитись поруч зі своєю дівчинкою. В моїй добі стає все менше вільного часу та кожну з цих хвилин я волію провести поруч із нею.
- Давай жити разом, - нарешті кажу те, що не давало мені спокою вже тиждень.
Її рука, що повільно погладжувала волосся на потилиці завмирає, а її серце починає калатати щосили, що навіть я відчуваю це сидячи поруч. Моє ж навпаки завмирає в очікуванні її відповіді.
- Який в цьому сенс, якщо ти їдеш у відрядження і тебе все одно не буде вдома? - не на таку відповідь я розраховував, та її питання цілком логічне.
- Мені так буде спокійніше. Я буду знати, що ти в безпеці в моєму… нашому домі, - вона пропускає моє волосся крізь свої тоненькі пальчики і трохи розслабляється, а разом з нею і я.
Вона мовчить, та я не кваплю її, даючи стільки часу, скільки їй потрібно.
- Я домовлялась про оренду кімнати до вересня і не можу підвести свою сусідку, бо вона розраховує на ці гроші.
- Я заплачу за оренду твоєї кімнати, а ти переїдеш до мене, - це найменше що я готовий зробити аби заманити її до себе, як би дико це не звучало.
- Я дивлюсь, ти не дуже економний, - каже жартома.
- Я не економлю на тому, що для мене важливо.
Вона знову мовчить і я лише сподіваюсь, що це мовчання на мою користь.
- Я кохаю тебе і приймаю твою пропозицію жити разом, але сама я не буду жити у твоїй квартирі, - вона дивиться мені у вічі так, як це робить лише вона, ніжно та впевнено наче наскрізь. - Коли ти повернешся, ми знову поговоримо про це і якщо до того часу ти не передумаєш, я і моя валізка переїдемо до тебе.
- Дякую, - ніжно цілую і більше не давлю на неї.
Вона погодилась і це головне. Звісно, що мені було б спокійніше якби вона переїхала одразу, та три місяці я зачекаю. І хоч я ще нікуди не поїхав, та я вже знаю, що по поверненню, першим ділом одразу з аеропорту поїду забирати її до себе.
Аліна пропонувала одразу поїхати додому, посилаючись на мій поганенький зовнішній вигляд, та я не хочу, щоб через мене вона нудьгувала у чотирьох стінах. Тому ми зійшлися на тому, що ми десь повечеряємо, а потім вже поїдемо додому відпочивати.
- Навіщо це мені? - роздивляється головний убір, що приніс офіціант.
- Щоб не обпалити волосся, - беру з її рук каску та одягаю їй на голову.
- Що? - її вираз обличчя коштує тисячі слів і це не може не розсмішити. - Відколи це, щоб випити кави, треба одягти каску?
- З того самого часу, як ти почала пити нормальну каву, а не оте непорозуміння, що ти заливаєш окропом, та гордо називаєш смакотою.
Вона більше не сперечається, а лише заправляє на вушка пасма, що вибились із зачіски. От і правильно, буде прикро, якщо її шикарні руді локони підпаляться від вогню.
Офіціант приносить горнятка з кавою, підпалює лампу, а очі Аліни загоряються цікавістю. Мить, і офіціант починає своє фаєр шоу з підсмаження кави у самому горнятку, і хоч під час всіх цих маніпуляцій лише трохи карамелізується шар цукру на поверхні, та саме дійство викликає захват з боку Аліни. Не помічаючи, вона занадто нахиляється вперед і мені доводиться її зупинити, щоб вона через цікавість не позбавилась своїх пухнастих вій.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вихор почуттів, Ксенія Стрілець», після закриття браузера.