Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

– Ми горимо! Казав же тобі! – хапаю дівчину за руку і тягну за собою, сподіваючись, що ще не пізно для порятунку.

– Стій! Документи, печатки, генеральні довіреності по офшоркам! – репетує ця ненормальна і виривається, кидаючись до сейфа. – Потрібно все забрати з собою. І тендерна документація. Давай же, чого встав?

Вона точно ненормальна. Готова померти заради якихось папірців. Я розриваюся між тим, щоб рвонути у відчинені двері, рятуючи такого молодого себе, і тим, щоб спробувати переконати цю чокнуту кинути все або в крайньому випадки закинути її на плече і понести як мішок картоплі.

Зрештою совість бере наді мною верх і, голосно лаючись, я сгрібаю зі столу папери, притискаючи їх до грудей, немов це саме цінне що є у цьому світі.

– Я все зібрав, бачиш? А тепер, будь ласка, не будь ідіоткою, твою самопожертву ніхто не оцінить, йдемо.

Я і справді хвилююся за цю нестерпну жінку, без неї життя безумовно буде нудне, а знаючи її відданість справі з неї станеться замкнутися в своєму кабінеті і загинути героїчною смертю разом із заводом. На щастя, в голові Люби відбувається прозріння і вона, міцно обхопивши довіреності і ще якісь напевно важливі папірці, слідує за мною до виходу.

– Ліфт заблоковано, потрібно йти до пожежного виходу, – кашляючи і прикриваючи обличчя рукою, кричить вона.

– А де у нас пожежний вихід? – ору як істеричка, бо згоріти живцем не райдужна перспектива.

Боже, мені всього двадцять дев'ять! Майже! Я так і не встиг поїхати до Африки на сафарі, так і не купив Феррарі, не завів у домашньому зоопарку бенгальського тигра і навіть не одружився! А ще так і не сказав Любі, що вона мені небайдужа.

– Сюди, – Люба на відміну від мене не подає жодних ознак паніки, вона немов робот швидкими кроками впевнено просувається вздовж коридору, повертає вліво і штовхає величезні залізні глухі двері, про які я ніколи в житті і не знав.

У задимлене приміщення вривається свіже повітря, і я поспішаю вирватися туди, де видно ясне блакитне небо і сонце, не забувши впевнитися у тому, що і дівчина покинула приміщення

– Звідки тут ця драбина? – озираюся на всі боки, швидко спускаючись по сходинках за Левандовською і здригаюся від жаху, тому що якщо до цього я заспокоював себе, що це лише в черговий раз загорілася сміттєва урна від не погашегої сигарети, то зараз весь мій спокій йшов коту під хвіст.

В адміністративній частині будівлі дим тільки-тільки почав проступати, але з виробничих цехів він валить з усіх вікон. Чорний, задушливий і в'язкий, піднімається вгору й розноситься на сотні метрів навколо.   

Люди в паніці спускалися по пожежним сходам і намагалися якомога швидше покинути територію заводу.                                       

– Порятунок черепашок.                 

– Що? – здається, дим виїв залишок її мізків, тому що вона меле якусь нісенітницю.- Проект "Порятунок черепашок".  Минулого місяця зробили три нових пожежних виходи  і прибудували сходи, - захеканим голосом говорить вона, а мене раптом накриває хвиля злості.       

 - Хіба я не відмовився підписувати наказ про реалізацію цього проекту?             

 Люба мовчить, чим злить мене ще більше.                

 - Ти що, підробила мій підпис?                              

 - Ти чимось незадоволений?  - вона різко зупиняється між прольотами другого і третього поверхів і злим поглядом впивається в мене.  - Якби я не дала дозвіл і не підписала від твого імені договори з підрядниками, ти б зараз підсмажився як баранчик на вертелі в своєму директорському кріслі.  І взагалі, це все твоя вина!  - кричить як ненормальна, вказуючи в сторону палаючого цеху, а на її очах проступають сльози - Я тебе просила нікому не говорити про смерть діда до оголошення результатів тендера, а?  А ти що?  Не зміг утримати свій довгий язик за зубами!  А тепер що?  Тепер все!  Ми втратили все!  - до кінця фрази її голос зривається, а з очей течуть сльози.  І я відчуваю себе останнім мерзотником.

 Тому що вона має рацію.

 Це все через мене і мій несерйозний підход до справи. А ще, скоріше за все, погрози Мамаєву, які я викрикував у останню нашу зустріч. Він обіцяв піджарити нас, і, схоже, виконав свою обіцянку.

 Якби дід був живий, у нього б повторно стався інфаркт.

Люба позбавляється від каблуків і швидко перебирає своїми витонченими ніжками, долаючи останні прольоти. Я в останній раз дивлюся на жах, який твориться навколо і поспішаю забратися звідси, поки від вогню не почало  вибухати скло.