Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— А хіба ви там ніколи не ставали на якір?

— Ніколи, сер. Капітан Прісна Вода завжди пристає прямо до берега.

— Але, підпливаючи до міста, ви, як і годиться, змазуєте лот салом, перш ніж опустити його на дно[91]?

— Пхе, яке там сало і яке там місто! Бог з вами, добродію Кепе, там міста не більше, ніж у вас на підборідді, а сала — в половину менше.

Сержант понуро скривився на цей жарт, проте його шуряк цього не помітив.

— Як! Нема ні дзвіниці, ні маяка, ні фортеці?! Ну, а принаймні залога, як це у вас називається, там таки є?

— Запитайте краще сержанта Дангема, сер, якщо хочете знати. Вся тамтешня залога — у нас на борту «Вітрогона».

— Ну, а якою протокою, по-твоєму, Бобе, туди найкраще зайти — тією, що ви заходили востаннє... чи... чи... може, тією, другою?..

— Не скажу, сер: я там ніяких проток не знаю.

— Ти що, брат, мабуть, спиш за стерном, га?

— Не за стерном, сер, а внизу, на своїй койці. Прісна Вода завжди посилає нас униз — і солдатів, і всіх, окрім одного лоцмана; ми взагалі не знаємо туди дороги, так, ніби ніколи там і не бували. Він кожен раз так робить, підходячи до островів і відходячи від них; отож хоч убийте, я нічогісінько не знаю ні про протоку, ні про те, якого курсу держатися, підходячи до островів. Окрім Джаспера та лоцмана, цього ніхто більше не знає.

— Ось тобі й ще одна обставина, сержанте,— промовив Кеп, відводячи свого шуряка вбік.— Тут, здається, і вивудити щось нема з кого, бо тільки візьмешся за вудку, як витягнеш саме невігластво. Як же мені тепер у дідька втрапити до того острова?

— Що й казати, шуряче, легше поставити таке запитання, ніж відповісти, па нього. А не можна це якось вирахувати за законами мореплавської науки? Я, чомусь гадав, що для вас, мореплавців солоних вод, вирішити таку дрібницю взагалі нічого не варт. Мені не раз доводилося читати, як вони відкривали нові острови.

— То все так, шуряче, то все так, однак це відкриття було б найбільшим з усіх, тому що ми відкрили б не просто один острів, а один серед тисячі! Я гадаю, що навіть з моїми старечими очима я все-таки, мабуть, знайшов би зараз на палубі голку, проте я більш ніж сумніваюся, щоб я знайшов її в стіжку сіна.

— Але ж тутешні матроси якимось чином уміють знаходити місце, яке їм треба.

— Якщо я тебе правильно зрозумів, сержанте, то місце розміщення цього поста чи блокгауза тримається під великим секретом?

— Це так; і вживаються усі запобіжні заходи, щоб ворог, бува, не пронюхав, де він міститься.

— І ти ще сподіваєшся, щоб я, людина, яка вперше в житті на цьому озері, міг тобі відшукати його без карти, точного курсу, без даних про відстань, довготу, широту, без лота і навіть — сто чортів йому в пельку — без сала! Дозволь тебе запитати тоді, чи не гадаєш ти часом, що мореплавець водить кораблі за нюхом, наче Слідопитів хорт?

— Ну а все-таки, шуряче, може, якось можна випитати щось у цього хлопця за стерном? Мені чомусь здається, що він не такий уже невіглас, за якого хоче себе видати.

— Гм! То це скидається на ще одну обставину. Вся справа так наповнюється обставинами, що вже не знаєш, на яку ступити і де шукати істини. Але чекай, зараз ми побачимо, що все-таки знає цей молодик.

Кеп із сержантом знову підійшли до стернового, і старий моряк наново почав свої випитування.

— Слухай-но, друже, ти часом не знаєш, на якій широті й довготі лежить цей острів?

— На чому ви сказали, сер?

— Повторюю: на якій широті та на якій довготі або хоч одне з двох, абсолютно байдуже що; мені вже просто цікаво, чого навчають матросів на цій сажавці.

— Я не знаю ні першого, ні другого, сер, мені не доводилося чувати про жодну з речей, котрі ви назвали.

— Що?! Невже ти не знаєш, що таке широта?

— Ні, не доводилось чувати, сер,— вагаючись, відповів той,— хоча, як мені здається, це французька назва верхніх озер...

— Ф’ю-ю-у! — аж присвиснув Кеп і з хрипом, мов через попсовані міхи органа, випустив повітря з легень.— Боже!! Широта — французька назва верхніх озер? Слухай-но, хлопче, може, ти тоді хоч скажеш, що таке довгота?

— Це, здається, я знаю сер. Довгота... п’ять футів шість дюймів — це, за військовим приписом, зріст солдатів гвардії його королівської величності.

— От тобі й довгота, сержанте, чув? Просто як пальцем у небо! Ну, а що таке градуси, мінути й секунди, ти, напевне, вже знаєш?

— Так точно, сер. Ці речі ми знаємо не гірше за моряків солоної води. Градуси — це ступінь міцності віскі, а мінути й секунди — це короткі й довгі лінії лага[92].

— Прокляття, шуряче Дангеме! Навіть віра, що, як кажуть, здатна гори зрушувати з місць, і та навряд чи допоможе що на цім озері. Тут, брат, можна тільки розвести руками. Ну, гаразд, хлопче, а чи не скажеш ти часом, що означає встановити азимут[93] визначити відстань і прочитати дані компаса?

— Щодо того, якого ви назвали першим, то боюся, чи скажу що-небудь. А от про відстань всі знають і вимірюють її від пункту до пункту; ну, а щодо компаса, то я в цім заткну за пояс будь-якого адмірала флоту його королівської величності. Що там його читати: норде-норде на іст; норде; норде-іст; норде-істе до істе; істе-норде-істе; істе і до норде; істе...

— Годі, годі вже! А то як будеш такої гнути й далі, то ще виведеш корабель з-під вітру... Тепер для мене, сержанте, цілком ясно,— відводячи вбік свого шуряка, знову притишеним голосом продовжував Кеп,— марно навіть на щось сподіватися від цього телепня, я ще годин дві пропливу цим галсом, потім ляжемо в дрейф і кинемо лот, а тоді вже, залежно від обставин, буде видно, що далі робити.

Сержант, бувши людиною, так би мовити, вельми делікатною, не став проти цього перечити. Час уже був пізній, і вітер, як це завжди буває з настанням ночі, почав поступово спадати. Оскільки на шляху судна ніяких перешкод не передбачалося, то