Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

його той термін зовсім не передбачав, — важила в їхній мові й пережила забутий звичай. І можливо, цей своєрідний спосіб означувати любощі мав інший відтінок, ніж решта їхніх синонімів. Хай ми пересичені жіночою любов'ю, хай ми вважаємо, що посідання найрозмаїтіших жінок завше однакове і що тут усе відоме заздалегідь, воно все ж здається нам незвіданою насолодою, коли ми маємо справу з важкодоступними жінками або якщо вони важкодоступні в наших очах, — ось чому ми йдемо на якийсь вибрик у наших взаєминах, як першого разу Сванн пішов на вибрик, що треба причепурити квіти. Того вечора він грів бліду надію (кажучи собі: а що як Одетта не здогадається, і він її підмане!), що посідання цієї жінки можливе з їхніх широких лілових пелюсток, і тільки через те, що Одетта (думав Сванн) допустить уже пізнавані ним у цю мить розкоші, сама їх не відчуваючи, — такими самими, як і йому, вони здавалися, мабуть, первісній людині, яка дізнала їх серед квітів земного раю, — йому марилося, що цих розкошів раніше ніколи не було, що він сам пробує створити їх, що ці розкоші, яким він має сам потім прибрати особливої назви, щоб слід їхній заховався, що ці розкоші чудові й неймовірні.

Тепер щовечора, підвозячи Одетту додому, він мав заходити до неї, і вона часто проводжала його в капоті до самого повозу й цілувала перед очима візничого, кажучи: «Чи ж мене обходить, що бачать сторонні?» В ті вечори, коли він не ходив до Вердюренів (що траплялося іноді з тих пір, як він дістав змогу сходитися з нею деінде) або коли він — усе рідше й рідше — одвідував вище товариство, вона просила його заїжджати до неї дорогою додому, незважаючи на пізню добу. Стояла весна, весна ясна й холодна. Вийшовши з салону, він сідав у вікторію, окривав ноги запоною, казав друзям, які їхали одночасно з ним і запрошували його їхати разом, що він не може, що йому не по дорозі, і візничий, добре знаючи, куди їхати, віз його навзаводи. Друзі дивом дивувались, і справді, Сванн був уже не той. Ніхто з них не діставав від нього листів, де він просив би познайомити його з якоюсь жінкою. Він перестав зважати на жінок і обминав десятою вулицею ті місця, де їх звичайно можна зустріти. У ресторанах і за містом його манера поводитися була зовсім не та, за якою ще вчора знайомий здалеку пізнав би його і яка, здавалося, збережеться в нього назавжди. Так жага робиться нашою другою вдачею, тимчасовою і відмінною од колишньої; ця вдача змінює людину і стирає її досі незмінні риси. Натомість незмінною нинішньою звичкою Сванна було обов'язково заїжджати до Одетти. Шлях до неї він долав невідворотно, наче то був спадистий і валкий узвіз його життя. Щиро кажучи, засидівшись у когось, він часто волів би вернутися прямо додому, не роблячи цього довгого кінця і відклавши побачення з Одеттою до наступного дня; але той факт, що він завдавав собі клопоту одвідувати її в таку ненормальну годину, його думки про те, що друзі, розлучаючись із ним, можливо, казали один одному: «Його убрали в шори; певно, якась жінка вимагає, щоб він приходив до неї в будь-яку годину», — все це нагадувало йому, що він переживає найсправжнісінький роман, який, змушуючи його приносити супокій і затишок у жертву своїм палким мріям, набуває якогось нездоланного чару. Крім того, тверда певність, що вона чекає на нього, що вона не з іншим, що він додому, не побачившись із нею, не повернеться, розбивала несвідомо для нього, хоч і забуту ним, але завжди ладну воскреснути тугу, яка дослівно замордувала його того вечора, коли він не застав Одетти у Вердюренів, а тепер змінилася солодким душевним сумиром, який можна було назвати щастям. Може, саме цій тузі завдячував Сванн те, що Одетта таки взяла над ним силу. Звичайно людські істоти нам такі байдужі, що коли ми приписуємо якійсь із них здатність завдавати нам прикрості чи радості, то така людина здається нам вихідцем з іншого світу, ми оточуємо її ореолом, вона надає нашому життю якогось нового хвильного виміру, де до неї там уже палицею докинути. Сванн не міг без хвилювання гадати над тим, чим стане Одетта в майбутньому для нього. Іноді, коли прегарної студеної ночі Сванн їхав у вікторії і стежив за тим, як простір між його очима й пустельними вулицями заливає своїм світлом яскравий місяць, він мислив про таке саме ясне, рожевувате, як місячний лик, личко, яке колись з'явилося перед його тямою і в чиєму таємничому сяйві йому бачиться нині весь світ. Якщо він приїздив сюди потому, як Одетта спроваджувала свою челядь спати, то перш ніж подзвонити біля садової хвіртки, він ішов на іншу вулицю, куди разом з геть однаковими, але темними вікнами сусідніх будинків виходило тільки одне освітлене вікно її спальні на партері. Він тарабанив у шибку, і вона, відповівши на його стук, бігла зустріти його на другий бік дому біля садової хвіртки. На роялі були розгорнуті ноти її улюблених п'єс: «Вальсу троянд» або «Бідолашного шаленця» Тальяфіко (вона заповіла грати їх на її похороні), проте він просив виконати фразу з Вентейлевої сонати. Правда, Одетта грала дуже зле, але найчудовіші візії, які не перестають стояти у нас перед очима після музики, часто злинають над фальшивими звуками, добутими незграбними пальцями з розладнаного фортепіано. Коротка фраза все ще асоціювалася у Сванна з його коханням до Одетти. Він ясно відчував, що те кохання розминається зі світом зовнішнім, що воно нікому, поза ним, не зрозуміле, він знав, що ніхто не ставить Одетти так високо, як він, — тут важило лиш одне: хвилини, проведені ним біля неї. І часто, коли у Сванна перемагали міркування холодного розуму, він ладен був перестати приносити в жертву цій уявній насолоді стільки розумових та громадських інтересів. Але тільки-но він чув коротку фразу — як вона очищала в ньому необхідний для неї простір, порушувала душевні його виміри; якийсь краєчок його душі припасався для радощів, які теж не пов'язувалися з жодним явищем зовнішнього світу, але які, на противагу почуттям чисто особистим, скажімо, коханню, Сваннові уявлялися мов якась вища реальність, поставлена над конкретними речами. Пробуджуючи в ньому прагнення незвіданого заласся, фраза Вентейля не давала йому способу його вдовольнити. Отже, ті частини Сваннової душі, звідки ця фраза вигнала повсякденні клопоти, житейські дрібнички, для нас, людей, здавалося, такі важливі, зосталися у нього