Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Натаніель не зводив вирячених очей з постаті, що крутилася на підлозі, шалено намагаючись зіпхнути з себе драбину, й ніби не звертала жодної уваги на вогонь, що охоплював її.

— Чому він досі живий? — дивувався хлопчина. — Він увесь у вогні! Скоро зовсім згорить!

— Боюся, що тільки одяг, — заперечив щур. — Тіло в нього нівроку міцне. Зате зараз він біля самісінького вікна... Стережися!

Він підняв рожеву лапку. Бородань обернувся й лише тепер помітив Натаніеля. Заревівши з люті, він ворухнув рукою — в повітрі блиснуло срібло. Він замахнувся...

І йому в обличчя щосили вдарило Закляття Урагану. Воно вилетіло з лапки щура, збило найманця з ніг і викинуло у вікно разом з блискучим водоспадом розбитого скла й підпалених паперів, підхоплених разом з ним з підлоги. Найманець випав надвір, у нічну пітьму, й покотився вниз схилом пагорба, мов величезна вогненна куля. Натаніель бачив, як він підскочив на якомусь виступі і нерухомо розпростерся внизу.

А щур уже мчав нахиленою підлогою до дверей.

— Ходімо! — вигукнув він. — Думаєш, це його зупинить? У нас п’ять хвилин! Якнайбільше десять!

Натаніель видряпався за ним, переступаючи стоси підпаленого паперу, й вискочив у темряву, зачепивши спочатку перший, а потім другий магічний захист. Сигнал тривоги знявся аж до небес, знову пробудивши мешканців Золотої вулиці від їхніх меланхолійних снів, та щур з парубчаком уже пробігли повз руїни вежі і мчали сходами вниз так швидко, ніби всі демони, яких коли-небудь викликали сюди, наступали їм на п’яти.

***

Наступного ранку Натаніель, що вже встиг надягти новий костюм і купити собі перуку, перетнув чеський кордон, помахавши перед прикордонниками щойно вкраденим паспортом, і опинився в Пруссії — на території, підконтрольній Британії. Доїхавши в фургоні булочника до Хем-ніца, він вирушив просто до британського консульства і пояснив ситуацію. З консульства зателефонували куди слід, спитали в Натаніеля всі потрібні паролі і встановили його особу. Невдовзі по обіді він уже сидів у літаку, що вирушав з місцевого аеропорту до Лондона.

Джина хлопець відпустив ще на кордоні, бо нескінченне напруження, потрібне для такого тривалого виклику, вже давалося Натаніелеві взнаки. Він кілька днів майже не спав. У літаку було тепло й затишно. Хоч як хлопчині кортіло поміркувати як слід над словами найманця, втома й монотонне гудіння моторів зробили своє. Щойно літак відірвався від землі, як Натаніель задрімав.

Стюардеса розбудила його вже в Боксгіллі.

— Сер, ми вже прибули. Автомобіль чекає. Вас просили поспішати.

Натаніель вийшов на трап і опинився під дрібною холодною мжичкою. Біля злітної смуги на нього чекав чорний лімузин. Хлопець, ще не прокинувшись до ладу, поволі спустився трапом. Він сподівався побачити в автомобілі свою наставницю, але заднє сидіння порожнювало. Коли Натаніель відчинив дверцята, шофер узяв під козирок.

— Вам привіт від панни Вайтвел, сер, — сказав він. — Негайно вирушайте до Лондона. Спротив завдав удару в самісіньке серце Вестмінстера, і... Наслідки ви побачите самі. Не марнуйте ні хвилини. У нас тут справжня катастрофа.

Натаніель мовчки сів в автомобіль. Дверцята ляснули за ним.

30

Кручені сходи вели вниз, обертаючись навколо підніжжя колони за годинниковою стрілкою. Прохід був вузький, стеля — низька. Навіть Кіті довелося пригнутися, а Фред з Ніком, зігнувшись мало не навпіл, узагалі бокува-ли й нагадували двох велетенських крабів. Повітря було спе-котне й трохи смерділо.

Пан Пенніфізер ішов попереду, якнайдужче вивернувши ґніт у своєму ліхтарі. Всі інші зробили так само — яскраве світло піддавало їм хоробрості. Тепер вони перебували під землею — тут ніхто не міг помітити їх. Найбільша небезпека залишилася позаду.

Кіті йшла за Ніком, а Стенлі — за нею, майже впритул. Та попри те, що в неї за спиною сяяв його ліхтар, тіні все одно намагалися зімкнутися довкола, без упину стрибаючи й метушачися скраю ока.

У тріщинах каменів, у стінах, жило чимало павуків. Судячи з прокльонів пана Пенніфізера, йому доводилося розчищати собі дорогу від павутиння, що накопичилося за сотню років.Дорога вниз забрала небагато часу. Кіті нарахувала тридцять три сходинки, а потім пройшла металеві ґратчасті дверцята і опинилась у великій кімнаті, яку ледве освітлювали ліхтарі. Дівчина відступила вбік, щоб Стенлі теж міг пройти, й скинула балаклаву. Пан Пенніфізер щойно зробив те саме. Обличчя його розчервонілося, сиве волосся стирчало на всі боки.

— Ласкаво просимо до могили Ґледстона! — пронизливо, хрипко прошепотів він.

***

Першим відчуттям Кіті був уявний тягар землі, що нависала над нею. Склепіння крипти було складено зі старанно обтесаних кам’яних плит. За багато минулих років вони трохи зсунулись і в середині склепіння загрозливо виступали, ніби силкуючись задавити непевне світло. Повітря було задушливе, й дим від ліхтарів густо курився під стелею. Кіті помітила, що вона дихає так гарячково, ніби кожен її подих — останній.

Сама крипта була досить вузька, десь із чотири метри в найширшому місці. Визначити довжину було важко, бо підземелля тяглося в пітьму, недосяжну для ліхтарів. Кам’яна підлога була гола, крім щільного килима білої цвілі, що подекуди сягала середини стін. Заклопотані павуки, що жили на сходах, спускатися за ґрати не наважувались: павутиння тут не було видно ніде.

У бічній стіні склепу, навпроти входу, було висічено довгу полицю, на якій лежали тільки три скляні півкулі. Хоча скло запорошилось і потріскалось, Кіті все-таки розгледіла всередині кожної з півкуль висохлий вінок: стародавні лілії, маки й гілочки розмарину, вкриті плямами лишайника. Поховальні вінки великого чарівника... Кіті здригнулась і поглянула на те, що насамперед привернуло увагу її товаришів: мармуровий саркофаг над самісінькою полицею.

Саркофаг — метри зо три завдовжки та близько метра заввишки — не мав жодних оздоб чи написів, лише посередині одного з його боків було прикріплено бронзову табличку. Віко саркофага, теж мармурове, лежало трохи косо, ніби його поклали поспіхом і відтоді так і не поправили.

Пан Пенніфізер з товаришами схвильовано з’юрмилися навколо саркофага.

— Єгипетський стиль, — говорила Енн. — Типова пишнота, прагнення наслідувати фараонів. Але жодних ієрогліфів немає.

— Що там написано? — Стенлі втупився в табличку. — Щось я не розберу.

Пан Пенніфізер також примружив очі:

— Якась диявольська мова. Гопкінс, може, й прочитав би, та нам і пробувати не варто. А тепер, — він випростався й стукнув ціпком у віко саркофага, — як нам оце