Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Що скажете робити із вашим старим одягом? — запитав продавець. — Виглядає жахливо, і я міг би спалити його, якщо забажаєте.

Цей одяг — пам'ять про моїх батьків, але це і пам'ять про старе життя, яке так хотілося залишити в минулому. На ньому було багато плям крові, і не тільки моєї. Кожна пляма несла в собі не те що хотілося б пам'ятати. Також було добре видно зашиту наскрізну діру, що залишилася з того разу, коли мене проткнули мечем. Та і сліди від укусу Альберта все ще було добре видно, як би я не намагалася їх добре зашити. І звісно ж, один рукав був спалений вогнем Юрії, коли та втратила розум в таборі біженців.

— Спали його, — промовила я чітко та впевнено.

Продавець обережно, наче якусь отруту, взяв мій одяг та поніс кудись за двері, після чого з радістю повернувся та прийняв у Деяна шість монет, за які тримався як потопельник за соломинку.

— Дякую, що завітали, — поклонившись промовив він, мабуть, прийнявши за якусь знать. — Заходьте ще, зроблю вам знижку.

Найменше, чим я могла віддячити Деяну, це обійняти його та ще раз подякувати, після чого ми повільно, насолоджуючись кожним кроком наодинці, покинули магазин.

Надворі на нас очікувала Юрія та Ігор, витріщившись на мене наче я вийшла у весільному вбранні, а не звичайному, хоча і дорогому, одязі. Втім Ігор витріщався не дуже довго, і вже за мить отримав від Юрії кулаком по ребрах. Так, вона досі була ревнива. 

— Ти дуже гарна Діано, — із неприхованим захопленням промовила Юрія та обійшла мене зі спини, оглядаючи одяг. — Останній раз, коли я була в Євіанні, то в моді були білі кольори, але тобі, Діано, чорні пасують понад усе.

— Дякую, люба подруго, — відповіла я їй її ж словами. — А де Люцетта? 

— Он вона, — вказав пальцем Ігор на інший магазин, з якого якраз вийшла ельфійка.

Схоже, вона була справді голодною, раз набрала із десяток яблук. 

Вона підійшла до нас приділяючи всю свою увагу, щоб втримати яблука в руках, і не одразу помітила мене. Маю зізнатися, що мені її погляд був дуже приємний, як і погляди усіх моїх друзів. Вони дивилися на мене як на подругу, але при цьому і як на зовсім нову людину. Це добре підкреслювало те, що я планувала почати нове життя. 

— Тримайте, — запропонувала нам Люцетта взяти яблук, від чого ніхто не відмовився. — Діано, ти дуже гарна.

— Дякую, Люцетто, ти теж, — відповіла я їй, насправді відчуваючи трішки сорому через те, що зробила з нею раніше.

Дорога далі була трішки скрашена смачними яблуками та гарним настроєм.

Ще раз заночувавши в таверні, а потім ще один раз, ми нарешті дісталися Середнього Міста. Євіанна справді велика, раз дорога до дому Юрії займала стільки часу. Але цей час я провела з насолодою, нехай і з відчуттям неминучого розставання.

Цього ранку Деян та Люцетта покинуть нас, і ми сиділи за столом таверни в очікуванні цього моменту. Я намагалася їсти як можна повільніше, відтягуючи цей момент. Але він все ж мав настати.

— Нам пора вирушати, Діано, — промовила Юрія, чия миска вже давно стояла пустою. 

Я одразу ж поглянула на Деяна, пригадуючи нашу домовленість — без прощання та слів. Я мовчки підвелася з-за столу та дочекалася поки теж саме зробить і Деян, після чого обійняла його, а він обійняв мене. Приємне тепло, але я, мабуть, більше його не відчую. Я не намагалася зупинити сльози, натомість давши їм волю.

Не знаю, скільки часу минуло в обіймах, але я все ж змусила себе його відпустити, після чого настала черга і Люцетти. Попрощавшись з Ігорем та Юрією, вони вийшли з таверни та пішли у зворотній нашому маршруту бік.

— Якось ви швидко, — здивувалася Юрія. 

— Найважливіші слова ми вже давно один одному сказали, — промовила я витерши сльози. — Сподіваюсь, вони зможуть знайти матір Люцетти.

Сумно було не лише мені, але тільки Юрія удавала, що це не так. Ігор теж уже звик до компанії Деяна та Люцетти, а тому сидів із кислим лицем так само як і я. Але з іншого боку, за цим смутком я відчула якусь свободу, нехай і не була їй рада. Ще один зв'язок із минулим життям був обрізаний, і різали наче по живому. З'явилося те саме відчуття холоду та порожнечі, яку вже не було чому заповнювати.

Вийшовши назовні я сіла на коня Юрії та всадила її перед собою. Тепер, нарешті, і я могла керувати конем. Правда він спершу не сильно то й слухався мене, але з часом звик. Після розставанням з Деяном та Люцеттою здавалося, що все ж треба було зробити це як слід, а не як домовлялися. Але вже запізно…

До Вищого Міста ще лишалося два дні, якщо не підганяти коней, і це враховуючи те, що на вулицях було не так і багато людей, що не уповільнювало нас. Страшно навіть уявити, що буде в майбутньому, коли Євіанна розшириться ще сильніше.

Здавалося, що тут можна було знайти взагалі все, від магазинів до борделів, що траплялися нам час від часу. А на одній із площ, що не були рідкістю на центральній вулиці, ми натрапили на звірів та людей, що віддавали їм команди, а ті їх виконували. Юрія одразу ж поспішила пояснити, що це цирк, мабуть, думаючи, що я не знала цього. Мама мені колись розповідала про подібне.

Серед натовпу, за який ми могли заглянути лише завдяки тому, що сиділи верхи на конях, стояла жінка в оточенні вовків, що бігали навколо неї як якісь собаки. Вони лащилися та ганьбилися перед нею, виконуючи все, що вона їм наказувала. Людям навколо це подобалося, але я бачила в цьому якусь жалюгідність. Ці сильні та розумні звірі втратили самих себе, перетворившись на жалюгідних істот.