Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

він не їстиме вечерю, то усім іншим заборонять відвідини. Проходячи поряд, грюкаю кийком у двері карцеру... Я дуже на нього злий: він створює дискомфорт і проблеми іншим. Я вирішив змусити його їсти, але він не їв. Їжа розмазалася по його обличчю, і я не міг повірити, що таке роблю. Я ненавидів себе, що змушую його їсти. Я ненавидів його за те, що він не їсть».

Шостий день: «Експеримент завершено, я зрадів, але водночас був вражений, що дехто з охоронців розчарувався — почасти через зменшення винагороди, а почасти й через кінець доброї забави... Говорити на детоксикаційній зустрічі було дуже важко, все видавалося натягнутим і незручним... Я скочив на свій велосипед і помчав, купаючись у сонячному промінні, додому. Як офігенно добре було звідти втекти».

Кількома тижнями потому: «Однозначна жорстокість цього випадку (рішення Гельманна замкнути 416-го на всю ніч у Ямі) ще кілька тижнів мене не зачіпала, але це — як і багато інших речей такого штибу — все-таки мусило надто вразити Філа [Зімбардо], [що він вирішив перервати експеримент]»[164].

На іншу цікаву трансформацію характеру лише частково пов’язаної з нашим експериментом людини натрапляємо серед «додаткових дрібниць» у журналі начальника. Пригадуєте мого поважного колегу-психолога, який сперечався зі мною посеред божевільної спроби ввести в оману ймовірних нападників, удаючи, ніби дослідження перервано? Він вимагав дізнатися, «якою є незалежна змінна».

У нотатках Джаффе знаходимо: «У вівторок увечері, коли в’язні перебували в коморі на п’ятому поверсі, прийшов доктор Б. Він разом з дружиною піднявся нагору, щоб побачити в’язнів. Його дружина роздавала їм тістечка, а доктор Б. мінімум двічі їх висміяв, критикуючи їхній одяг і нарікаючи на сморід. Схожою була реакція входження в “нашу гру” майже усіх відвідувачів».

Поки дружина піднімала в’язням настрій печеньками, мій зазвичай стриманий колега раптом двічі їх дегуманізував, чим, імовірно, викликав у них почуття сорому.

ПРО «МАЛЕНЬКІ ЕКСПЕРИМЕНТИ» ГЕЛЬМАННА[165]

Давайте повернемося до вступної анкети Гельманна, заповненої за тиждень до експерименту, щоб зрозуміти, яким він був до отримання статусу охоронця. Я був вражений, дізнавшись, що він другокурсник і один з наймолодших учасників — йому лише 18 років. (Наприклад, Арнетт, його аналог на денній зміні, був одним із найстарших.) Гельманн походив із середнього класу, наймолодший син у сім’ї викладачів, де, крім нього, ще четверо сестер і брат. Він виглядав доволі імпозантно — на зріст приблизно 190 см, з вагою 85 кг, із зеленими очима й білявим волоссям. Цей юнак ідентифікував себе як музиканта та «науковця в глибині душі». У його власному описі сказано: «Я живу просто: люблю музику, їжу й інших людей». Ще додано: «Я відчуваю велику любов до схожих на мене людей».

Відповідаючи на запитання «Що людям у тобі подобається найбільше?», Гельманн випромінював самовпевненість: «Спершу вони захоплюються моїми талантами й яскравою особистістю. Лишень декотрі знають, які глибокі взаємини я вмію будувати».

Відповідь на протилежне запитання: «Що людям у тобі подобається найменше?» розкриває складність його характеру і дає натяк на те, що відбудеться, коли він отримає владу: «Нетерпимість до дурості, взагалі ігнорування людей, зі способом життя яких я не погоджуюся. Іноді використовування інших, моя прямота і самовпевненість». Наприкінці додаймо, що він хотів бути зарахованим до групи в’язнів, «бо люди недолюблюють охоронців».

Тримаючи в голові таку характеристику, давайте переглянемо його роздуми — вже після експерименту — про його роль у дослідженні.

Охоронець Гельманн: «Так, це було щось більше, ніж просто експеримент. У ролі наглядача я міг перевіряти й досліджувати можливості людей, підводячи їх до меж витривалості. Це не було приємно, але моє захоплення їхніми реакціями примушувало мене робити це. Я часто проводив власні експерименти[166].

Найкраще в цьому дослідженні, що я, здається, виявився каталізатором для багатьох цікавих результатів, які притягнули телебачення і пресу... Мені прикро, якщо я створив більше проблем, ніж очікувалося, адже це був і мій власний експеримент[167].

Найгірше в дослідженні, що стільки людей трактувало мене надто серйозно, і що я нажив собі ворогів серед них. Мої слова ображали їх, виглядало так, ніби в’язні геть утратили контакт із реальністю, якою був експеримент»[168].

Через місяць після завершення СВЕ відбулося інтерв’ю-дискусія між колишніми охоронцем і в’язнем — Гельманном і його запеклим ворогом Клеєм. Їхній діалог став частиною документального фільму про наш експеримент, що виходив у NBC Chronolog (попереднику популярного шоу «60 Minutes»). Він називався «819-й вчинив погано».

Щойно Гельманн описав своє вживання в роль охоронця, Клей пішов у наступ, закінчуючи свої слова популярним прислів’ям того часу: «Що посієш — те й пожнеш».

Гельманн: «Якщо вже ти вдягаєш уніформу і тобі дають роль — тобто роботу, — і кажуть, що “твоя робота — тримати цих людей у шорах”, то безперечно, ти вже не такий, яким ти є в звичному одязі та в іншій ролі. Ти справді стаєш іншою людиною, коли вдягаєш уніформу кольору хакі й дзеркальні окуляри, береш до рук поліцейський кийок і граєш свою роль. Це твій образ, і ти дієш відповідно, коли в нього входиш».

Клей: «Це мене ранить. Розумієш, ранить тут і зараз. Ти завдаєш мені болю».

Гельманн: «Як це тебе ранило? Що саме зараз ранить? Сама думка, що люди можуть бути такими?».

Клей: «Звісно! Це дало мені досвід, якого я ніколи не переживав раніше. Я читав про таке — багато читав, — але ніколи не відчував цього на власній шкірі. Я ніколи не бачив когось, хто б так змінився. І я знаю, що ти хороший хлопець. Розумієш? Ти розумієш мене?».

Гельманн [сміючись і заперечно крутячи головою]: «Ти цього не знаєш».

Клей: «Ні, я знаю, що ти хороший хлопець. Я не маю про тебе поганої...».

Гельманн: «То чому ти мене ненавидиш?».

Клей: «Бо я знаю, на що ти можеш перетворитися. Я знаю, на що ти здатний, коли кажеш “Та ну, я не збираюсь нікого кривдити” або “Та ну, це ненадовго, лише на два тижні”».

Гельманн: «Окей, а ти на моєму місці, що зробив би?».

Клей (повільно і ретельно вимовляючи кожне слово): «Я не знаю. Не можу сказати, як вчинив би».

Гельманн: «Чи ти б...».

Клей (перебиваючи Гельманна): «Я не думаю. Не вірю, що діяв би так інтенсивно, як ти. Не думаю, що був би аж настільки креативним у тому, що робив би. Дійшло, про що я?».

Гельманн: «Так, я...».

Клей (обриває його, здається, що він насолоджується новим відчуттям