Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Охоронці розосередилися по різних кінцях басейну, в якому, крім плавця і тренера, нікого більше не було, а Ахат, крякнувши, знову взялася терзати спинки крісел, щоб повернутися на початкову позицію. 

— Мій молодший, — кивнула вона на епіцентр тайфуну. — П’ятдесят шість секунд. 

Тон, яким Ахат це вимовила, натякав, що, почувши про такі результати, спортсмени зі світовим ім’ям плачуть від безсилля. Переконавшись, що президент підкинув брови від захвату, Ахат знову зосередила увагу на синові. 

Тренер кивнув підопічному, і вода знову спінилася під долонями плавця. 

— Одне з відкриттів моєї далекої юності — це усвідомлення того, що життя — не оця водна доріжка. Воно не йде по прямій, як би ти не намагався триматися шляху. Воно є хаосом, навіть якщо іноді видається спокоєм, — сказала Ахат голосом таким глибоким, що він доходив слухачеві до самісінького шлунка і вібрував там ще деякий час. 

— Хіба? — дозволив собі не погодитися Едем. — Хіба не ми проживаємо день за днем, кидаючись грудьми вперед, аби наступної миті сховатися під водою? Чи це не ми так прагнемо торкнутися до стінки басейну, щоб одразу ж відштовхнутися від неї ногами й продовжити наші одноманітні рухи? А в самому кінці шляху нас чекає тренер із секундоміром, щоб сказати: час вийшов. 

— Тому я й люблю тут бувати. Світ здається таким же простим, як і ваші роздуми. Прямою доріжкою, яку здолаєш завжди, якщо працюєш достатньо наполегливо. Але ж ви — президент, ви знаєте, що прямі доріжки ніколи не ведуть до президентського крісла. 

— Весь секрет у тім, щоб не втрачати з поля зору край басейну. І тоді завжди повертаєшся на пряму дорогу. 

Задзвонив телефон Ахат, що лежав на сусідньому сидінні. Його перелив здавався блюзнірським у цьому храмі з мозаїчними стінами і скляним дахом. Ахат прочитала ім’я на екрані й, подумавши, скинула дзвінок. 

Її сумнів тривав дві секунди, але цього роздуму — відповідати на дзвінок чи ні в присутності першої особи держави — було достатньо, щоб Едем зрозумів: Ахат вважає президента відпрацьованим матеріалом, який навряд чи буде їй корисним у майбутньому, а отже, з ним можна не церемонитися. 

І Едем засумнівався в собі. Він летів сюди, твердо знаючи, чого він хоче, але не спитав себе: а що може запропонувати взамін найвпливовіший чоловік у країні? Тепер йому стало ясно: не так уже й багато. Шкода, він не випив і не випустив Антоненка всередині себе на волю — той точно щось би вигадав. 

«Ну ж бо, покажи себе, увімкни президентську харизму», — звернувся Едем до людини, в чиєму тілі він опинився. Едем постарався уявити, що це не він, юрист-невдаха, сидить зараз на незручній пластиковій лавці в басейні з уже вищербленою де-не-де мозаїкою, — що це сам глава держави прийшов на ділову зустріч, від результату якої так багато залежить. 

— Чим плануєте займатися потім? — спитала Ахат і співчутливо уточнила: — Коли вже не керуватимете країною. 

Едем був не в тому становищі, щоб реагувати на очевидну нетактовність запитання. 

— Замислюся, коли час настане. А поки розраховую ще років на п’ять. 

Ахат кивнула — так дорослий піддакує вередливому малюкові, знаючи, що не виконає його примхи. 

— А нащо? 

Едем здивувався. 

— Що — нащо? 

— Нащо вам ще п’ять років президентства? Загальновідомо, що в другий свій термін президент робить менше, ніж у перший, тому не варто сюди приплітати інтереси країни. 

— Навпаки, другий термін — це шанс завершити задумане. 

Ахат виявила задирку на середньому пальці. 

— Пане президенте, ви ж неспроста вирішили зустрітися зі мною. До того ж не запросили на Банкову, а самі з’явилися в цей басейн радянських часів. Дуже вам, отже, припекло. Сторонні нас не почують — мені доводиться платити чималі гроші, щоб двічі на тиждень басейн слугував винятково для наших потреб. Тому вибирайте самі: чи можете ви бути зі мною щирим, чи прохання, з яким ви прийшли до мене, не таке вже й важливе. Не треба розповідати мені казок про незавершені реформи. Влада — це змія, що пожирає свого хвоста. Вона сама — і мета, і причина. У бізнесі все чесніше. Мета одна — заробити, ділок її не приховує, і ніхто від нього іншого й не чекає. А політик змушений рядити свою істинну пристрасть у барвисту одежу, аби обдурити інших. 

Акустика в залі була добра, але всі інші звуки заглушалися ударами плавця. Ахат не брехала — їхньої розмови ніхто випадково не почує, навіть якщо вони говоритимуть на повний голос. 

— Для одних влада є наркотиком тому, що дозволяє потурати власним бажанням, для інших — бо дає змогу керувати людьми, але є й такі, для яких істинна краса влади полягає в змінах, яких вони можуть досягти, — відповів Едем. — Не варто забувати про прагнення людини переробити світ по-своєму, а що більша влада, то вищі піраміди. 

Ахат розтягнула губи, щоб випустити короткий смішок, що народився в надрах її черева. 

— І що знадобилося від мене для вашої піраміди? Тесаний камінь? 

— Ліки від ураження Мітча. 

Обличчя Ахат застигло, наче не розуміючи, якого виразу треба набути. Сказане виявилося для неї несподіванкою. Вона демонстративно вимкнула телефон і взялася шкребти товстим нігтем пляму на штанях. 

Едем терпляче чекав. 

— Зізнаюся, я подумала, що вашій кампанії потрібна фінансова підтримка, і ви тому прийшли. А тут он як. Запитувати, чи ці ліки знадобилися особисто вам, чи комусь із ваших близьких, некоректно, та я й не хочу знати — це той випадок, коли знання ослаблює, а не додає сили. На якій стадії ваш хворий? 

— На останній. 

— Дивна штука, правда? Остання стадія хвороби, але достатньо однієї ін’єкції з копією гена — і людину вже можна в космос відправляти. 

— Справді, дивна! Чому ж ви самі не взялися за виробництво? 

— Фармацевтика — це гра в лотерею: купуєш білет щодня, а виграєш раз на кілька років. Тільки ліки від смертельної хвороби не виявилися виграшним білетом, як це не парадоксально. Цикл виробництва однієї дози займає кілька місяців, уявляєте його собівартість? А хворих — одиниці. Навіть якщо всі вони зможуть за нього заплатити, навіть якщо ураження Мітча включать у державну програму підтримки (а ми з вами знаємо, що лише на лобіювання цього питання піде кілька років), ми все одно отримаємо в підсумку збитки. Тому ми з радістю віддали цю честь «Фарм-Ф’юче», було навіть цікаво, як вони виплутаються. Та вони не встигли навіть