Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

— Чому Ви в масці? - поки роздумуючи над своїм планом, задала я питання, що цілком цікавило мене. Важко довіритися людині, яка приховує своє обличчя.

— Буде цілком небезпечно для Вас і Вашого батька, якщо хтось запам'ятає моє обличчя і вистежить мене, — спокійно відповів чоловік.

— А якщо я вимагатиму, щоб Ви зняли маску?

— Це наведе мене на думку про те, що Ви тягнете час, Вікторіє.

Я знизала плечима, внутрішньо себе підбадьорив.

— Тоді я нікуди не поїду з Вами.

— Ви відмовляєте батькові? Не розумієте, яка доля чекає на Вас? Чи не усвідомлюєте, що є загрозою для всього світу?

— Надто багато запитань, — пирхнула я, все ще лякаючись, що ця людина з хвилини на хвилину вибухне і покаже, на що вона здатна.

— Ваша відповідь, леді?

— Я нікуди не поїду. Мій батько не володіє останньою інформацією та помиляється.

— Якою інформацією? - уточнив незнайомець, і в його голосі я розчула не маленьку зацікавленість і прикусила собі язика.

— Що я закохалася у свого чоловіка і не покину його!

Мій викрадач замовк. Його мовчання тривало довго, а карета все їхала та їхала.

— Я хочу вийти. Відпустіть мене негайно!

Чоловік трохи схилив голову на бік і вдивився у віконце.

— Залишилося ще трохи.

— «Трохи» до чого? - стривожилася я сильніше і сама визирнула у вікно. Ми були вже на околиці міста.

Я знову спробувала відчинити дверцята, але магія незнайомця мені не давала цього зробити.

— Батько давав мені право вибору! Відпустіть мене негайно!

— Батько не дав Вам жодного вибору, Вікторіє. Не чиніть опір. Ми не можемо дозволити, щоб Ви стали причиною нової війни.

Чоловік так різко накинувся на мене, що то були буквально лічені секунди. У його руці щось блиснуло, якийсь спалах, і я лише змогла витягнути руки вперед і закричати. Спалах між нами засліпив нам очі. Спочатку я відчувала тяжкість його тіла на своїх руках, але раптово він різко відскочив від мене і закричав. Він упав назад на своє сидіння, у мене на очах покриваючись дивним синім інієм. Від моїх рук плелися сині нитки, що нагадували річки полум'я. Тільки… синього, морозного полум’я.

Незнайомець почав кричати та звиватися, а я не могла нічого зробити зі своїми руками. Зі своєю магією. Чоловік продовжував покриватись крижаною кіркою, тільки тепер я з жахом ще спостерігала, як під цією кіркою його тіло перетворюється на попіл.

Я не могла ні дивитися на це, ні якось зупинити потік магії, що продовжував виходити з мене, я знову з силою кинулася до дверей і просто вивалилася на землю, не чекаючи, що магія незнайомця вичерпалася і двері вже відчинені.

Я сильно забилася, але швидко притиснула руки до себе. Вони світилися сріблястим світлом. Карета продовжила їхати, мабуть кучер зовсім не помітив мене і я, не гаючи часу піднявшись, побігла в перший квартал, щоб сховатися від своїх викрадачів.

Я не звертала уваги на перехожих, які… хтось із неприхованою цікавістю, а хтось з жахом проводжав мене поглядом. Мені потрібно було якнайшвидше дістатися до дому. Я ховала руки, але відчувала фізично, що вони поколюють сильно, боляче, а коли дивилася на них, то бачила, що свічення лише посилюється. І від цього мені ставало ще страшніше і тривожніше.

Коли я дісталася дому, то вже починало темніти. Мало того, що цей гад мене завіз так далеко від будинку, так ще й мені довелося повертатися, обминаючи всі центральні та багатолюдні вулиці.

На подвір'ї будинку я зустріла Ерстена. Помітивши мене, він вигукнув:

— А ось і наша втікачка знайшлася. Хазяйка вже зраділа, що ти сама вирішила зникнути, але, мабуть, вона погано молилася богам. А що… у тебе з виглядом, Торі?

Я пройшла повз нього. Не було ні сил, ні бажання пояснювати. Коли я зайшла до будинку, то там було тихо. Напрочуд тихо. Я непомічена дісталася наших з Деміаном покоїв, але його там не виявилося. Я боялася зараз когось бачити та кликати до себе. Я витягла перед собою руки і вдивилась у них. Нічого не змінювалося. Тільки під силою свого хвилювання, руки стало палити сильніше, а наступної хвилини в руках і зовсім запалилося полум'я. Я замахала руками, намагаючись його згасити, але нічого не виходило! Побігла у ванну і спробувала занурити руки у воду, але вода вмить перетворилася на лід, а потім… вибухнула на сотні уламків, від яких я не встигла відвернутися.

Розбилося дзеркало, уламки з гуркотом посипалися на підлогу і ще довго в моїх вухах стояв їх дзвін. З переляку і в паніці я забилася в куток кімнати, затиснула руки ногами і просто безмовно плакала. Я боялася когось покликати на допомогу, побоюючись, що випадково комусь нашкоджу. Я навіть не знала скільки часу пройшло, але за вікном вже давно стемніло, а Деміан все не повертався.

Шановні мої друзі) Мабуть, наш детектив такий заплутаний, що вже ні припущень немає, ні слів)))) Я не наполягаю)) Може вже гадаєте: автор з головою дружить чи ні?))) Так, дещо вже не дружу)    (O_O;)    Скажіть, будь ласочка, чи хоч вірите ви Деміану? Все намагаюся зробити його таким... щоб ви йому повірили)) Бо, насправді, він говорить правду та досить щирий з Торі) Чи ні?)))