Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Бога якесь чудо, котре остаточно б вгамувало його сумніви, або (і це траплялося іще частіше) до тої фотографії в газеті Newark Star-Ledger, в яку він потайки від матері витріщався по багато хвилин поспіль, і під якою був напис: «Обвуглені останки Стенлі Фергюсона» – то був його загиблий батько в згорілій будівлі магазину «Домашній Світ Трьох Братів»; його тіло було закляклим і чорним, більше не схожим на людське, вогонь немовби обернув його на мумію, на чоловіка без обличчя та без очей, з широко розкритим ротом, неначе застиглим під час крику. Отой обвуглений муміфікований труп поклали до труни й закопали в землю, і тепер кожного разу, коли Фергюсон думав про свого батька, це фото було першим, що спадало йому на думку – скорчені рештки чорного, напівзгорілого тіла з розкритим ротом, який і досі волав до живих із надр землі.

«Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».

Моторошні нав’язливі спогади були одними з не надто приємних моментів отого важкого року, коли йому було вісім і мало невдовзі виповнитися дев’ять, але були моменти й хороші, і деякі з них навіть траплялися кожного дня, наприклад, післяобідня телевізійна програма, яку він мав змогу дивитися після школи і яка тривала з четвертої до пів на п’яту на Каналі 11 – дев’яносто хвилин підряд без перерви на рекламу. На ній крутили старі фільми з участю коміків Лорела і Гарді, і були ті фільми найкращими, найсмішнішими і найприємнішими фільмами, які тільки доводилося бачити Фергюсону. Восени було започатковане нове шоу, і допоки Фергюсон не увімкнув його випадково одного жовтневого дня, він нічого не знав про цей давній комедійний дует, оскільки до 1955 року майже всі вже встигли забути про Лорела та Гарді, а їхні фільми двадцятих та тридцятих років в кінотеатрах більше не демонструвалися, тому лише завдяки телебаченню вони почали відновлювати свою популярність серед простого люду столичних околиць. Фергюсон буквально обожнював тих двох бовдурів, отих дорослих чоловіків з інтелектом шестирічних хлопчаків, які випромінювали життєрадісність та доброзичливість, але завжди сварилися і штурхали один одного, завжди потрапляючи в абсолютно неймовірні й небезпечні халепи – то вони ледь не потонули, то їх мало не розірвало вибухом, то вони мало не на смерть розбилися при падінні, однак ці безпорадні голови сімейств, ці веселі шахраї, ці відчайдушні невдахи завжди примудрялися вижити і попри всі удари, стусани та запотиличники, якими вони обмінювалися, ці двоє залишалися добрими друзями, злитими воєдино міцніше, аніж будь-яка інша пара з «Книги Земного Життя», являючи собою такий собі двоєдиний людський організм. Містер Лорел і містер Гарді. Фергюсону страшенно подобалося, що це були імена реальних людей, котрі грали вигаданих персонажів Лорела та Гарді в фільмах, бо Лорел і Гарді завжди були Лорелем та Гарді незалежно від обставин, в яких вони опинялися, хоч де б вони не жили – в Америці чи іншій країні, хоч ким би вони не були – вантажниками меблів, риботорговцями, продавцями Різдвяних ялинок, солдатами, матросами, засудженими злочинцями, теслями, вуличними музиками, робітниками на стайні чи дослідниками на Дикому Заході, і той факт, що вони завжди були однаковими навіть коли здавалися різними, робив їх реальнішими за будь-яких інших кіношних персонажів, бо, на думку Фергюсона, якщо Лорел та Гарді завжди залишалися Лорелем та Гарді, то це, мабуть означало, що вони – вічні.

Вони були його найнадійнішими компаньйонами протягом всього того року і значної частини року наступного – Стенлі та Олівер, відомі також як Стен та Олі, тонкий та товстий, нетямущий безневинний нездара і бундючний зарозумілий бовдур, який в кінцевому підсумку виявлявся так само нетямущим, як і перший, і неважливо, що ім’я Лорела співпадало з іменем Фергюсонового батька, бо це не мало або майже не мало стосунку до зростаючої симпатії, яку він відчував до своїх нових знайомих, котрі в одну мить стали його найліпшими друзями, а може – і його єдиними друзями. Найбільше Фергюсону подобалися в них ті основні елементи, які залишалися однаковими від фільму до фільму, починаючи з музичної заставки «Телепні» під час початкових титрів, в яких ішлося, що на хлопців чекає іще одна пригода, і закінчуючи звичними сюжетними поворотами, які ніколи йому не набридали, подобалися кумедно заплутана краватка Оллі та його розпачливі витріщання в камеру, отетеріле кліпання очима у виконанні Стенлі та його раптові сльози, дотепи, пов’язані з їхніми капелюхами-казанками, завеликий капелюх на голові у Лорела, а замалий – у Гарді, капелюхи розчавлені і капелюхи палаючі, капелюхи, насунуті на вуха, і капелюхи, розплющені ногами, подобалася їхня схильність падати в люки та провалюватися крізь підлогу, раптово опинятися в баговинні та калюжах по горло завглибшки, їхнє невезіння з автомобілями, драбинами, газовими плитами та електричними розетками, подобався хвалькуватий аристократизм Оллі у спілкуванні з незнайомцями («Дозвольте представити – мій найкращий друг містер Лорел»), подобалася безглузда звичка Стена прикурювати власний великий палець замість люльки, подобалися оголені посмішками їхні щербаті зуби, їхня звичка влаштовувати спонтанні танці (обидва такі легконогі), їхня згуртованість у протистоянні спільним ворогам, коли вони, забувши про свої суперечки й розбіжності, об’єднаними зусиллями розвалювали чийсь будинок чи розбивали авто, подобалися варіації на тему їхніх тіл та особистостей, які то переливалися одна в одну, то цілковито зливалися – коли Оллі чухав Стенову ногу, думаючи що то його нога, при цьому задоволено мружачись і позіхаючи, або коли вони інколи подвоювалися, і великий Стен з великим Олівером чукикали своїх малюків – малого Стена й малого Оллі, котрі були мініатюрними копіями своїх батьків, бо їхні ролі також виконували Лорел та Гарді, а іще коли Стен одружувався на жінці Оллі, а Оллі – на жінці Стен, чи коли вони зустрічалися з давно загубленими братами-близнюками, своїми колишніми добрими приятелями, яких, звісно ж, теж звали Лорел та Гарді, або коли (і цей момент був найцікавішим) наприкінці фільму хибне переливання крові призводило до того, що у Стена з’являлися вуса Оллі та його голос, і при цьому Гарді, позбавлений своїх вус, починав гірко ридати в манері Лорела.

Так, вони завжди були чудернацькими й винахідливими, і Фергюсон до болю в животі реготав над блазнюватими витівками Стена та Оллі, але той факт, що вони видавалися йому кумедними і те, що його любов до них розквітла поза всякі розумні межі, мав менше стосунку до їхньої клоунади, а більше – до її регулярної повторюваності і до тої обставини, що ці двоє персонажів нагадували Фергюсону про самого себе. Якщо прибрати комічні перебільшення та шаржоване насильство, то халепи та проблеми Лорела й