Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

І я тебе все, рідний.

Люблю.

© Варвара Любомирова

- А ось це як ти зробив? - тикаю олівцем у монітор Кіра. - Ось-ось... Так! Цей момент, - махаю активніше, коли він повторює бойовий рух.

- Скіл конкретно цього перса. Твоя не вміє, - пояснює Бойка без будь-якого самовдоволення.

Ми вже третю годину працюємо. Разом це виявилося ще цікавіше. Якщо сидіти поряд, періодично можна навіть цілуватися. І, що найважливіше віднедавна, нескінченно поглядати одне на одного. Другі вихідні так проводимо. Я дуже радію тому, що нам вдається поєднувати.

- Ба-алін... - тягну в той момент трохи засмучено. - А чому? Зробімо, щоб усі могли прокачувати подібну фішку. Прикольно ж!

- Ні, не треба, - мотає головою Кір. Міряє мене поглядом від маківки до стегон, одне з яких я виставила на огляд, підтягнувши для зручності ногу на стілець і втиснувши п'яту в край сидіння. Очікувано нахиляється, щоб поцілувати. Я машинально відповідаю. І далі дивимося в його екран. - У цьому суть світу. Кожен перс унікальний.

- Думаєш, це не стане дратівливим фактором? - запитую, відводячи волосся за вухо.

- Чому має?

- Не знаю, мене подібне завжди дратувало в іграшках. Але, може, це тільки я така...

- Це ти, - посміхається Бойка. - Більшість преться від можливості на рівному місці виїбнутися.

Я просто сміюся, хитаючи головою, і ми продовжуємо працювати.

Серед тижня ночую в гуртожитку, але більшу частину часу все одно проводжу в Кіра. Після занять і до глибокого вечора. Спочатку чинила опір такому режиму, однак коли ми досвідченим шляхом з'ясували, що цілком здатні разом працювати і навіть вчитися, я не змогла не поступитися.

- Зараз могли б спокійно трахатися, - незмінно бурчить Бойка дорогою до гуртожитку, ліниво прокручуючи кермо.

- Спокійно? - уточнюю і сміюся. - Щось я слабо уявляю.

- Зараз покажу, - нахабно обіцяє він.

Ні, біля гуртожитку Кір мене, звісно, не трахає. Але цілує й обіймає довго. Чомусь щодня все складніше розлучатися. Здавалося б, якихось кілька годин - душ, сон, ранкова метушня, і знову разом. А не виходить розліпитися. До смішного доходить - коли вже губи болять цілуватися, просто сидимо в тиші, тісно притулившись. Насичуємося запахами одне одного. Накопичуємо тепло. Сонно ковзаємо долонями - я за комір йому забираюся, Бойка під светр мені на лопатки. Такі ось фетиші. Потім піднімаюся в кімнату і розумію, що вдалося. Накопичила. Пахну ним уся. Душ скасовується. Швидко переодягаюся в піжаму і, ковзнувши під ковдру, з блаженною посмішкою ловлю поруч Кіра. 

Одного разу, засидівшись, так і заснули в машині. Пробудження було не найприємнішим - м'язи задубіли, і трохи смішним - у мене на лобі закарбувалися ґудзики з толстовки Бойкі, у нього на півобличчя - червоний, ніби стертий, слід від мого волосся. Йти того разу найважче було. Я виявилася готова навіть не спати до світанку, але Кіра шкода стало. Ледь себе відірвала. Тікала для нього бадьоро, насправді ж зі сльозами. Після цього випадку намагалася стежити за часом, щоб більше ось так не засинати.

Добре, що Чарушин захопився своєю дівчиною, яку я, до речі, так і не бачила. У мене на нього не залишалося часу. Кілька разів пропонувала зустрітися вчотирьох, але він усе вигадував якісь відмовки, і я, занурена у свої стосунки, не наполягала. Найчастіше ми з Артемом перекидалися повідомленнями, на сніданок у кафе я не встигала.

Варвара Любомирова: Привіт. Ти як?

Артем *Чара* Чарушин: Привіт. Чудово. Як ти?

Варвара Любомирова: І я. Гарного тобі дня!

Артем *Чара* Чарушин: І тобі))

- Зовсім берегів не бачиш? Строчиш при мені іншому, - обурювався не раз Бойка, висмикуючи в мене з рук телефон.

- Це ж Чара, - сміялася я.

- І що? Це щось змінює?

- Ну, думаю, дуже багато чого змінює. На когось іншого ти б реагував інакше...

Договорити не встигаю, як Кір, змінюючись в обличчі, хапає мене за плечі. Болю не завдає, більше дивує бурхливою видачою емоцій у погляді.

- Є ще хтось?

- Ну, ти дурень? Я зараз ображуся!

Ось після цього до болю стискає. Притискається обличчям.

- Не ображайся, рідна, - видихає, перекачуючи голосом почуття, що викликають у мене тремтіння і жар одночасно. - Знаєш же, що я тебе все.

- І я тебе все, рідний, - шепочу, прикриваючи очі. - Люблю.

Безумовно, розумію, як багато значить те, що він говорить. У Бойкі нікого, крім мене, немає. Зовсім нікого. Один він. Тільки я - рідна. І він для мене - найголовніший.

- Ти в мене взагалі без стуку. Влетіла одразу, - зізнається Кір, коли я запитую, чи давно небайдужа йому.

- Неправда, я стукала, - хихикаю я. - Просто ти ігнорував і не відчиняв!

- Ага, тому ти вирішила вирвати на хрін двері.

- Ти сам винен! - сміюся дедалі голосніше.