Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Уже йде другий тиждень, як ми вдало справляємося з моїм планом. Два рази злітаємо, і я залишаюся у Кіра серед тижня, але це очікуваний збій. Не критично. Головне, що в інші дні я наполягаю, щоб він відвозив у гуртожиток. П'ятницю, безумовно, чекаю, як свята. Як завжди, зранку збираю сумку зі змінкою, беру ноут і деякі конспекти. Закидаю все це одразу ж до Бойки на заднє сидіння. Від'їжджаючи, він поглядає на мене, ніби на казна-які ласощі. Зарулює в якийсь закуток між будівлями. Знову цілуємося, як одурілі.

- Скільки ти збираєшся знущатися наді мною, Любомирова? - стискаючи мою потилицю, напирає Кір.

Я у відповідь прочісую нігтями його коротке колюче волосся.

- У сенсі?

- У сенсі без сенсу все це... Хочу, щоб завжди поруч була. Разом.

- Угу... Я теж... Коли-небудь...

- Коли-небудь... Коли?

Сміюся, щоб розрядити обстановку.

- Може, коли ти навчишся опускати кришку унітазу, витиратися як усі люди рушником, а не мокрим ходити...

Я дражнюся, а обличчя Кіра стає сердитим.

- Що ще? Ну? Продовжуй, - тисне у своїй звичній агресивній манері. - Я записую, - постукує пальцем по скроні.

- Відносити тарілку в раковину, закривати шампунь та інші тюбики... Ах, не лоскочи! Ах... Бойка! - намагаюся вивернутися, але його, звісно, нереально позбутися. На всі мої охи й писки Кір лише здіймає брови. - Лоскотати мене... Ох... Коли ти припиниш... лоскотати мене! Це одна з умов!

Він негайно зупиняється.

- Далі, - підганяє, коли в мене вже всі думки розбіглися.

- Далі я ще не придумала!

- Коли придумаєш?

- Коли, коли... Коли-небудь!

- Варвар, - тихо видихає він, скочуючи погляд на мої губи.

- Коли ти забудеш усі кликухи і називатимеш мене виключно "Варя"! Ось! Ще один пункт.

Кір знову постукує пальцем по скроні, мовляв, запам'ятав.

І висуває:

- Далі.

- Ні, не винятково, - схоплююся я. - Поправка!

- Як іще?

- Придумай якось ніжно, - вимагаю і червонію.

Так соромно, що навіть очі сльозяться. Знаю, що вони блищать зараз, але я моргаю і не розриваю зорового контакту.

Бойка дивиться довго. Думає, неквапливо досліджуючи моє палаюче обличчя. Потім сам собі киває. Гаряча долоня зісковзує з моєї потилиці на лопатки і, натискаючи, підштовхує вперед. Обличчям до обличчя, практично шкіра до шкіри. Змішуємо дихання, але зорового контакту не обриваємо. 

- Якщо прям на кекс ванільний вийти, - кривувато посміхається, видаючи своє збентеження. Швидко гасне ця показна емоція, коли він тягне шумно кисень. - Я б міг тебе назвати... - виразно ковтає. - Рідна.

- Ага, - ледь вистачає подиху вимовити. Ще й кивнути примудряюся. Усе в грудях стискається і горить. Жар-птиця схвалює. - Тоді я теж тебе іноді так називатиму... Рідний...

- Охуєнно... - морщиться, швидко облизуючи губи. - Соррян. Ніштяк, рідна.

Я посміхаюся. Піднімаю наші сплетені руки. Послаблюємо замок і знову стискаємо.

- Мені подобається, - шепочу здавлено. - Поцілуй мене ще разок, і поїдемо, а то запізнимося... Рідний...

- Рідна... - видихає і тут же відбирає моє дихання.

Серед білого дня гасне світло. Ракета вирушає в космос.