Читати книгу - "Білі зуби"

(для них втілену в альбомі «Страх чорної планети» групи «Паблік Енемі»); але основною їх місією було повернути Нездоланних до індійців, Тверді яйця до бенгальців, Жахливих до пакистанців. Із Раджіком посралися, ще коли він грав у шашки і носив футболки з трикутним вирізом. Раніла витурили, ще коли він сидів на задній парті й уважно копіював до свого зошита все, що диктував учитель. Діпеша та Гіфана — коли вони приходили гратися на майданчик у традиційному вбранні. Навіть із Міллатом посралися через його вузькі джинси і білу футболку. Але тепер з ними вже ніхто не смів зачіпатися, бо вони виглядали як проблема. Вони виглядали як проблема в квадраті. Природно, в них була своя форма. Вони обвішалися золотом і носили бандани або навколо чола, або зав’язаними на ліктях чи ногах. Штани були широченними, просто безрозмірними, і ліву штанину обов’язково закочували по коліно; кросівки також заслуговували на увагу: їхні язики були такими довгими, що закривали кісточки; плюс неодмінні бейсбольні кепки, насаджені так тісно, що їх було тяжко зняти, — і все, все, все це було «Найктм»; куди б вони не заявлялися, вони справляли враження гігантського біл-борда, єдиної велетенської корпоративної мітки. Крім того, вони ходили у відмінний спосіб, ліва половина їхнього тіла теліпалася, наче паралізована; рух нагадував уславнене, тремтливе кульгання повільного, дикого тисячолітнього звіра Єйтса. Поки безтурботні кислотні голови танцювали собі по Літу Кохання, десятьма роками молодші Міллатові хлопці тупали на Бредфорд.

— Нє, нема, карочє, проблем, — сказав Міллат охоронцю.

— Просто собі їдем… — почав Гіфан.

— У Бредфорд, — уточнив Раджік.

— Типу по справах, — пояснив Ділені.

— Бувай! Бідайо! — вигукнув Гіфан, вони стрибнули у потяг і наставили звідти середні пальці і дупи.

— Моє крісло під вікном, чи шо? Суперово. Мені просто капєц як приспічило там покурити, карочє. Я, блін, весь накручений, нахрін. Ця вся фігня, старий. Цей сраний гомік, старий! Він всраний кокос — трахнув би його, чи шо?

— А він там буде?

Усі серйозні питання завжди адресувалися Міллатові, і Міллат завжди відповідав групі загалом:

— Ніяк. Він там не буде. Будуть його братани. Це, блін, протест, ти, вождь, чо нахрін він буде протестувати проти себе самого?

— Я просто спитав, — сказав Раніл ображено. — Та я б його трахнув, блін. Якби він там був. Чортів трахнутий книжник.

— Це, нахрін, образа! — вигукнув Міллат, випльовуючи жуйку у вікно. — Ми надто довго терпимо в цій країні. А тепер ми їм покажем, старий. Расклат! Він трахнутий бадор, собачара білих.

— Мій дядько казав, він навіть говорити нормально не може, — злісно докинув Гіфан, найбільш релігійний з усіх. — І він ше сміє говорити про Аллаха!

— Аллах його трахне, чи шо? — закричав Раджік, найдурніший з усіх. Він уявляв собі Бога якоюсь мішанкою Манкі-Меджик і Брюса Вілліса. — Він йому яйця відірве. Чортів книжник.

— Ти читав його? — спитав Раніл, поки за вікном пронісся Фінзбурі-Парк.

Запала мовчанка.

Міллат відповів:

— Я не зовсім його читав, але я знаю все, шо треба, про це лайно.

Сказати точніше, Міллат взагалі не читав книжок. Міллат нічого не знав про автора і нічого про книжку; він не пізнав би її між інших книжок; не визначив би імені автора між імен інших авторів (неодмінно ціла черга нечестивців: Сократ, Протагор, Овідій і Ювенал, Радкліфф Голл, Борис Пастернак, Д. Г. Лоуренс, Солженіцин, Набоков, усі з нумерними табличками для кримінальної фотографії, блимають очима на спалах фотокамери). Але він знав інші речі. Він знав, що він, Міллат, був пакі, звідки б він не приїхав; що він смердів каррі; що в нього не було сексуальної ідентичності; що він забирав у інших їхню роботу; або не мав роботи і обтяжував державу; або віддавав усю роботу власним родичам; що він міг стати дантистом, власником крамнички чи продавцем каррі, але не футболістом чи режисером; що він мусив звалювати у свою країну; або залишатися тут і заробляти собі на хавку; що він молиться слонам і носить тюрбани; що ніхто з тих, хто виглядає, як Міллат, говорить, як Міллат, чи відчуває, як Міллат, не потрапить до новин — хіба що як щойно вбитий. Якщо коротко, то він знав, що у цій країні у нього немає обличчя, немає голосу, аж поки два тижні тому такі люди, як Міллат, потрапили на кожен канал, на кожну радіостанцію і в кожну газету, і вони були розлючені, і Міллат пізнав лють, і лють пізнала його, і він схопив її обома руками.

— То… ти не читав її? — нервово спитав Раніл.

— Слухай: ти ж не думаєш, що я купуватиму таке лайно, старий? Ніяк, пацан.

— Я теж не буду, — підтримав Гіфан.

— Оце пацан, — похвалив Раджік.

— Грьобане лайно, — заперечив Раніл.

— Дванадцять дев’яносто п’ять, — додав Діпеш.

— А потім, — сказав Міллат завершальним тоном, незважаючи на те що його голос підвищувався, — не обов’язково читати лайно, щоб знати, що це наїзд на нас, ясно?

* * *

А у Віллесдені Самад Ікбол виражав ті самі емоції, репетуючи під час вечірніх новин:

— Мені не потрібно читати це. Достатньо ксерокопії окремих уривків.

— Хто-небудь скажіть моєму чоловікові, — просила Алсана, звертаючись до диктора в телевізорі, — що він навіть не знає, про що ця чортова книжка, бо останнє, що він читав, був клятий зміст.

— Ще раз прошу тебе стулити рота, щоб я міг подивитися новини.

— Я чую, як хтось верещить, але це не схоже на