Читати книгу - "Джури козака Швайки"

— А це ж тоді що? — запитав він.

Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима.

— Для сіна добре. Але ж ногайці — не сіно.

— Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, — втрутився Мацик. — Як хрущів прохромив.

— А їхні шаблі я роздав хлопцям, — сказав Яньо. — Навіщо вони мені? — І він любовно погладив вичовганий до блиску держак.

— Тоді інша річ, — згодився Швайка. — Але коней щось не бачу.

— З кіньми гірше, — почухав потилицю Мацик. — Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар.

— А коли татари не згодяться? — запитав хтось із канівецьких.

— Згодяться, куди вони дінуться. Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти.

— Хто зараз не лютий, — зітхнув Мациків сусіда.

— Еге ж, — підхопив Мацик. — Тому і йдемо до Вирвизуба.

Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині.

Нараз від дороги долинуло:

— Пугу!

— Ще один, — сказав Яньо.

Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро.

— Куди зібралися, братове? — запитав передній.

— Туди, куди й ви, — відказав Мацик. — До Вирвизуба. А самі звідкіля будете?

— З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? — здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. — Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…

НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ

На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові.

— Татари, чи що? — приставивши долоню до лоба, запитав Мацик.

— Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, — заперечив Швайка. — Ні, то хтось із наших.

Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого.

— Як ти сюди потрапив? — почоломкавшись, запитав його Швайка. — Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги.

— Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди.

— А Штефан де?

— У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити.

— Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, — відказав Швайка.

Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий — з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки.

— Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, — пояснив Остап. — А то все саламаха та саламаха.

Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.

— А я вже думав, що з вами щось трапилося! — ще здалеку гукнув він. — А як там Кудьма?

— Нема вже діда, — глухо відказав Швайка. — Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.

— Он як… — дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. — Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.

Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.

Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув: