Читати книгу - "Джури козака Швайки"

— Про що ти зараз думаєш, Пилипе? — запитав Грицик. — Про татарів, еге ж?

— Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним!

— Ще поквитаєшся, — заспокоїв його Грицик.

— Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти!

Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич.

— Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде.

— Отож бо й воно, — зітхнув Швайка.

— Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців і десь розбишакує…

— І це може бути, — погодився Швайка. — Ех, попався б він мені трохи швидше!

— Або оце крадеться нишком за нами…

— Ні, цього не може бути, — заперечив Швайка.

— Це ж чому?

— Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.

І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів — Тишкевича поблизу і духу немає.

Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.

— Щось побачив? — запитав Володко Кривопичко.

Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів:

— Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.

І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.

— Світло, — прошепотів він, коли воронівці стали поруч.

— Невже татари? — висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.

— Навряд, — розсудливо відказав Грицик. — А от Тишкевич — це може бути.

— Та ні, — заперечив Швайка. — Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.

Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:

— Швайка! А щоб ти скис!

— А, Мацик! — відгукнувся Швайка і ступив до гурту. — Що, чекаєте, поки схоплять татари?

Мацик посміхнувся.

— Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! — сказав він. — Невже не помітив нашої сторожі?

— Та ніби помітив, — відказав Швайка.

— А де вона, га? З якого боку?

— Зараз вискочить…

Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.

Швайка насмішкувато пирхнув:

— Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!

— Ніби ти не злякався б, — засоромлено почав виправдовуватися вартовий. — Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! — вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.

— Звісно, вовк, — згодився Швайка. — А ти гадав, що то був ведмідь?

— Привіт, друже, — сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: — Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, — і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.

Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:

— До Вирвизуба розігналися?

— До нього, куди ж іще, — відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. — Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві — аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.

Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:

— Ви що — тільки ложки для саламахи взяли?

— Чому тільки ложки? — запитав полохливий вартовий.

— Та щось малувато шабель бачу.

Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було