Читати книгу - "На Козацьких островах"
- Жанр: Шкільні підручники
- Автор: Володимир Рутківський
Автор дуже гарно розповідає про козацькі часи та саме про цю добу, під час якої зароджувалось козацтво та українська історія того періоду. Читати онлайн вірш «На Козацьких островах» Володимира Рутківського українською мовою можна у нашій віртуальній бібліотеці.
Це історичний роман, котрий розповідає про ті часи, коли тільки зароджувалось козацтво. Це вже друга частина роману, у якій продовжуються пригоди головного героя.
По сюжету книги, час такий, коли обжиті тільки землі Поділля, Галичини та Буковини, які були підпорядковані Речі Посполитій або Литві. Проте український народ завжди хотів бути вільним та незалежним. Саме тому хлопці та чоловіки почали втікати у степ на Запоріжжя, щоб там створити свою країну. Згодом до них почали приєднуватися все нові громадяни, які проживали на українських етнічних землях.
Саме про це розповідає автор. Головними персонажами в книзі є двоє друзів Санько та Грицик. У супроводі сміливого козака Швайки ці хлопці будуть брати участь у пригодах в той час, коли козацтво тільки зароджувалось.
Щоб прочитати про це все та дізнатися, як будуть діяти юнаки і що з ними буде, вам необхідно скачати книгу «На Козацьких островах» Володимира Рутківського у нашій віртуальній бібліотеці безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) у форматах: fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб).
“На Козацьких островах” Володимира Рутківського.
Приємного читання!
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На Козацьких островах (фрагмент книги Джури козака Швайки).
НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ
Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети.
Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань.
Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.
Одного разу навіть вирішив повернути назад.
— Кабани тут люті, — пошепки пояснив він хлопцям. — Їх зараз краще оминати.
Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.
— Тепер не кусатимуть, — сказав він.
Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.
Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою.
— Справжні козаки, — сказав він. — Самі здогадалися?
— Та ні, — відказав Грицик. — У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.
А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.
Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли.
Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.
— От і прийшли, — сказав Пилип.
Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.
У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.
— Пилипе! — ще здалеку загукав він. — А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали…
Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами — у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу.
— Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га?
— Та постривай, бугаю бісів! — боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. — Як там Лимар?
— Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе — не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?
— То довга історія…
— Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував?
"Чортенята" теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.
— А я вас знаю, — сказало воно голосом Грицика. — Ви Байлемів Василь, еге ж?
Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:
— Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди!
Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.
— Тепер інша справа, — сказав він. — Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?
Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота.
— А ти, хлопче, постривай, — повернувся Василь до Грицика. — Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?
— Так, — відказав Грицик.
— То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?
— Це вони і є, — підтвердив Пилип.
— От молодці! А сюди чого потрапили?
— Більше їм діватися нікуди, — відказав за хлопця той же Пилип. — Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.
Василь в задумі почухав потилицю.
— Та знаю, — згодився він. — Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.
— Нікуди їм більше податися, — повторив Пилип.
— Воно звісно…— зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: — Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.
Грицик аж підстрибнув.
— То ви… то ти що — береш нас у козаки? — запитав він.
— Ну, це ще треба заслужити…
З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.
— Кулішем
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Козацьких островах», після закриття браузера.