Читати книгу - "Вода, павутина"

я ще був малим, тренував це на старих, а зараз можу на всіх. Прекрасно можу вимкнути вуха, ніби маю свій пульт. Навколо мене можуть балакати хто про що хоче, я їх не чую, якщо не хочу. А зараз, коли вимкнув вуха, мав на увазі щось абсолютно інше. Я роздумував, що дуже дивно, що Мірта просила передати мені вітання. Минулого року це було би майже нормально, поки я був у третьому класі, а вона — в четвертому. Ну добре, ні тоді це не було дуже нормально, бо навіть хлопці зі старших класів не знають нас з молодших класів, а тим більше дівчата. Але зараз, коли вона в п'ятому… Неможливо. У фільмі було б нормально, якби вона прийшла до мене і стояла біля мого ліжка, тримала мене за руку, купила мені, скажімо, кульку. Але наша школа — це щось інше. Забудь про те тримання за руку, якщо ти в четвертому, а вона — в п'ятому. О, а зараз уявіть, що вона прийшла, а моя дорога мама читає мені байки! Краще було би, якби я втік далеко за завісу, поки є час. Не можу більше навіть думати про це. Та й трохи втомився. Але мої старі ні. Вони ще будуть сваритися, якщо лікар не прийде і справді не заборонить їм приходити.

* * *

— Катарино, я тебе попереджав, що не хочу бачити цього чоловіка в Давидовій палаті. Де ти будеш з ним бачитися — це твоя особиста справа, але тут, біля Давида, ви не будете провадити веселі розмови. Ясно?

— Ми не провадили веселі розмови, він прийшов повідомити, що поліція, яка веде Давидову справу, вийшла на слід…

— Прошу тебе, не роби з мене дурня. Я цілих п’ять днів стримую себе, щоб не сказати тобі те, що маю сказати: якби ти турбувалася про Давида як треба, дитина не опинилась би на дорозі вночі, коли жодної дитини, яка має маму, на дорозі нема.

— І дитини, яка має тата. А той батько не відповів на дзвінок, коли я йому дзвонила, щоб сказати, що його дитини нема.

— Ти не лишила повідомлення.

— Ти не взяв слухавки. Бачив, що я дзвоню. Лишилось сповіщення про дзвінок.

— Де була твоя дитина?

— Може, йшла до батька, який не відповідає на дзвінки.

— Катарино, цю розмову закінчено. Я не буду в такий спосіб розмовляти в палаті дитини, перед ним.

— Та ну, а чого? Ти ж все одно не віриш, що він нас чує.

— Коли все мине, я буду вимагати опікунство над дитиною.

— О, твоя жіночка не дочекається цього. Чим його буде годувати — кропивою?

Горак замовк і дивився на Давидову маму, яка цієї миті не нагадувала людину, яку він знав. Не нагадувала покірливу жінку.

Поцілував Давида і пообіцяв прийти завтра, коли нікого не буде.

Пішли: спершу тато, а тоді й мама. А я, очевидно, мав би тепер бути щасливим, що їх нема. Але не є. Було б найкраще, якби вони все ж розподілили час, який будуть проводити біля мене. Нехай мені розповідають, що завгодно, і читають казки, можуть навіть гладити мене, але кожен для себе. Дивно, замість того, щоб після такого довгого лежання — а лежу я вже сто років — стати розумнішим і трохи сильнішим, я перетворився на якогось слимака. Справжній пуголовок. Постійно мені чогось шкода, постійно чогось боюсь, не можу нічого згадати. Ковачич вже зараз може влаштувати феєрверк над школою. Коли вернуся, буду гіршим за того Соблича, який перейшов у спецклас. Буду плакати біля дошки, всього буду боятися, ховатися за тими нашими замурзаними шторами в класі і тікати, як дурний, як тільки побачу Ковачича. І то я, таємний агент Давид Горак. На щастя, цього ніхто не знає, тому не так страшно.

Якби мене хтось і питав, ким я стану, я точно не сказав би йому, що стану таємним агентом. Коли мене хтось питає, а таких небагато, я кажу те, що і всі: або «ще не знаю», або «програмістом», або «конструктором», що так само тупо і неможливо, як і стати пробним гонщиком Формули чи таємним агентом, бо я завжди дістаю «двояру» з математики, але всі це проковтують. Все одно я вперся, що стану таємним агентом. Чому? Тому що хочу, щоб мені було цікаво в житті. Щоб щось в моєму житті діялося. От, наприклад, моя мама має нудну роботу в банку, має подружній клопіт — це з татом, має сімейний клопіт — це зі мною, має менінгіт з грішми, має дурнуватих колежанок і секс в неї ніякий. Тато має нудну роботу, має подружній клопіт — моя мама і його жінка, має сімейний клопіт — це я, має менінгіт з грішми — аліменти, тобто я, має дурнуватих друзів, секс, впевнений, в нього ніякий. Я маю подружній клопіт — мої старі, маю сімейний клопіт — мама і я, я і тато, маю менінгіт з грішми, що логічно, друзів практично абсолютно дурнуватих і секс мені ніякий. Ніякий. Якби мої старі жили ще сто років, провадили би загалом те саме життя, а якщо і я стану якимось аналітиком чи кимось ще дурнуватішим, то навіть якби я жив ще двісті років, провадив би таке ж життя, як і зараз, в десять років. Тобто завжди одне й те. Я цього не хочу. А якби я став таємним агентом, пережив би стільки подій, мав би стільки можливостей, стільки би подорожував, мав би цікаву роботу, а подружніх клопотів не мав би, мав би гроші, а чесне слово, і секс, і то не з Горваткою. Нііі… ні… Горватка. Бо якщо краще подивитися, якщо постійно одне й те і нудно, виходить, що нема різниці, живу я якихось дурних десять, дурних п'ятдесят чи дурних двісті років. От тому я стану таємним агентом.

Раніше, коли я був малим, я не роздумував про те, що мушу чомусь навчитися чи кимось стати, типу лікарем чи щось подібне, щоб мені круто в житті велося. Я завжди хотів стати кимось цікавішим, хотів