Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

Це була моя перемога, але водночас і ризик. Бо тепер, коли ми стояли на краю нових можливостей, я усвідомлювала, що вже не зможу повернутися назад. Ми або нарешті будемо разом, або ж втратимо одне одного.

Ми сиділи в моїй вітальні, попивали чай, розмовляли, сміялися і насолоджуючись теплом, яке поволі заповнювало простір. Я розповідала йому про книгу Стівена Кінга «Сяйво», яку нарешті дочитала, вражаючи його своїми думками, коли раптом пролунав дверний дзвінок.

«Цікаво, хто це може бути?» — подумала я, підводячись з місця. Відкривши двері, я побачила Мішу, який тримав у руках букет ніжно-рожевих гербер. Він привітав мене з усмішкою, вручивши квіти, і я відчула, як моє серце знову тьохнуло. Проте, пройшовши далі, хлопець раптом побачив Богдана, і його обличчя миттєво змінилося.

— Бодя, ти теж тут! — вигукнув Міша, його голос став серйозним.

— Привіт, друже, — відповів Богдан, намагаючись зберегти спокій, хоча в його погляді я помітила напругу.

Міша, намагаючись виглядати невимушено, мовив:

— Не думав, що ти наважився прийти. Але, мабуть, я піду, бажаю вам щастя, ви на це заслуговуєте.

Його слова звучали щиро, але в них ховалася невелика краплина гіркоти. Я помітила, як Богдан трохи похмурнів, а я сама відчула, як напруга в повітрі зросла.

— Аякже ти?! Ти теж заслуговуєш на щастя! — вигукнув Богдан, його голос звучав з щирим відтінком, хвилювання за друга.

— А я змирюся, — зітхнув Міша.

Ці слова відразу ж викликали в мені суперечливі почуття. Напруження стало ще більш відчутним, коли я розуміла, що моє серце не лише раділо зустрічі з Богданом, але й шкодувало за Мішею.

— Міша, почекай, — несподівано заговорила я, відчуваючи, що мені потрібно втрутитися. — Ти мій друг, і я не хочу, щоб ти йшов.

Він зупинився, і його очі зустрілися з моїми. У їхній глибині я прочитала суміш розуміння і тривоги.

— Так, я твій друг, — відповів, його голос звучав спокійно, але я знала, що всередині нього кипіли емоції. — І ти завжди можеш покластися на мене. Але, — він зробив паузу, — буде краще, якщо ви залишитеся вдвох і поговорите.

Я відчула, як важкий камінь впав мені на груди. Його слова справді мали сенс. Але разом із цим, думка про те, що я залишу Мішу і Богдана наодинці, наповнювала мене тривогою. Я не хотіла втратити ні одного з них, але розуміла, що, можливо, це той момент, коли нам усім потрібен простір, щоб вирішити свої почуття.

— Я не хочу, щоб ти почувався покинутим, — сказала я, намагаючись знайти слова, які б втішили обох. — Ти важливий для мене, і я ціную те, що ти робиш.

Міша усміхнувся, але в його очах залишався відтінок печалі.

— Знаю, — відповів він. — Але якщо я залишуся, це лише ускладнить ситуацію. Я вірю, що вам потрібно знайти свій шлях, і я буду поруч, як ваш друг.

Я зітхнула, відчуваючи на серці важкість. Можливо, Міша і правий, але всередині щось уперто не хотіло миритися з думкою, що між нами може з’явитися прірва — холодна, байдужа, непереборна.

— Дякую тобі за все, Мішо, — я наблизилася і обійняла його так, ніби хотіла зупинити час. — Але пообіцяй мені одне: що б не трапилося, ти не зникнеш із мого життя. Я хочу знати, що ти завжди будеш десь поруч.

Його обійми були теплими, майже рятівними, а голос звучав тихо, але твердо:

— Я завжди буду поряд, — сказав він, притискаючи мене ближче, ніби теж боявся щось втратити.

Міша зробив кілька кроків назад, а потім зупинився на порозі. Він ще раз глянув на Богдана.

— Зроби її найщасливішою у світі! — його слова повисли в повітрі, і я відчула, як серце затамувало подих.

Богдан глянув на мене, і я побачила в його очах обіцянку, готовність прийняти це велике завдання.

— Обіцяю, — відповів він тихо, але його голос звучав впевнено. — Я зроблю все, що в моїх силах.

Міша усміхнувся, і хоч у його погляді все ще можна було помітити смуток, там також з’явився відтінок спокою. Він знав, що я не одна, що в мене є підтримка і, можливо, новий початок з Богданом.

— Я вірю в тебе, — додав Міша, перш ніж остаточно піти.

Двері за ним зачинялися, залишаючи нас удвох. Я стояла перед дверима, відчуваючи смуток за Мішею. Він завжди був для мене підтримкою, і думка про те, як йому зараз боляче не давала мені спокою. Раптом я помітила, як до мене підійшов Богдан. Без жодних слів, він обійняв мене, і в цю мить я відчула, як усі мої тривоги відступили. Його руки були міцними і теплими, створювали  відчуття безпеки, якого я так потребувала.

— Все буде добре, — тихо промовив він, і я заплющила очі, аби повністю відчути цей момент. Його голос був спокійним, і це заспокоювало мене.

Я повернулася до Богдана, глибоко дивлячись у його очі. В той момент відчула, як у моєму серці розцвітало щось тепле, немов перші промені сонця після довгої зими.

— Дякую, — тихо прошепотіла я, усміхаючись крізь сльози, які ковзнули по моїх щоках. — Мені так важливо знати, що ти поруч.

Він злегка нахилив голову, а в його погляді з’явилася грайлива іскра.

— Ей, ану не кисни! —  весело вигукнув, взявши мене за талію і піднявши в повітря, як пір’їну. — У Міші своє життя, а в нас — своє. Він обов’язково буде щасливим, от побачиш. Ми не можемо дозволити, щоб його доля ставала на заваді нашому щастю.