Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Ой-ой! Він під напругою! Оце так штучка...

— Годі вже показувати свою юність і недосвідченість! — відповів я. — Мені за тебе соромно. Хіба ти не бачиш, що це таке? Будь-яка зряча людина скаже тобі, що це головний осередок магії в Празі! Не дивно, що тебе трусонуло. Дістань з кишені свого модного носовичка, візьми ним рукопис — і продивися його як слід. А тоді скажеш мені, що це таке.

Я, звісно, вже все зрозумів. Мені й раніше випадало бачити такі штучки. Мене просто тішило, як цей самовпевнений хлопчисько, тремтячи зі страху, виконує мої настанови — обгортає руку своїм розцяцькованим носовичком і боязко бере рукопис. То був великий аркуш телячого пергаменту, вироблений відповідно до всіх старовинних приписів, — цупкий, кремового кольору, бездоганно гладенький, що аж тріскотів від магічної сили. Силу випромінював не сам матеріал, а слова, написані на ньому. їх було накреслено незвичайним чорнилом — наполовину чорним, наполовину червоним[55], — і вони ніби пливли справа наліво, знизу вгору, — рівні рядки чудернацьких каліграфічних рун. Очі хлопця вирячилися з подиву. Він відчував, скільки мистецтва й праці вкладено в цю роботу, хоч і не міг прочитати самі знаки. Можливо, він висловив би своє захоплення, якби зміг промовити хоч словечко. Проте старий пан Кавка не вгавав— виспівував, мов канарок.

— Рукопис ще не закінчений, — провадив він. — Ви ж самі бачите. Бракує половини рядка. Переді мною ще ціла ніч праці. Для мене вона будь-що виявиться останньою, бо він напевно вб’є мене, навіть якщо чорнило не висотає з мене всю кров. Бачите вгорі порожнє місце — отой маленький прямокутничок? Власник рукопису повинен записати туди своє ім’я. Це вся кров, яку він має витратити, щоб керувати цим створінням. Добре йому, еге ж? А бідоласі Кавці — не дуже...

— А що це за ім’я? — поцікавився я. «Коваль клепле, поки тепле» — ось моє правило.

— Власника?—старий хрипко зареготав, мов божевільний птах. — Не знаю. Я ніколи його не бачив.

Хлопчина тим часом досі спантеличено розглядав рукопис.

— Це для ще одного ґолема... — поволі промовив він. — Це треба покласти йому до рота, щоб оживити його. Він вливає в цей рукопис кров власного життя — вона й живитиме ґолема... — він поглянув на Кавку очима, сповненими подиву й жаху. — Навіщо ви це робите? Це вбиває вас!

Я нетерпляче махнув рукою:

— Нам не треба цього знати. Нам треба з’ясувати, хто це такий. Час минає, скоро вже світанок.

Проте чарівник заговорив знову. Очі його потьмяніли — здається, він уже не зовсім розбирав, хто ми такі.

— Заради Карела, — відповів він. — І заради Мії. Мені пообіцяли: якщо я створю цих істот, Карел з Мією повернуться живими. Зрозумійте, що сам я в це не вірю, та не можу відмовитись від останньої надії. Можливо, він виконає свою обіцянку. А може, й ні. Може, вони вже мертві, — пана Кавку перервав моторошний кашель. — Правду кажучи, я боюся, що так воно і є...

Хлопець підняв брови:

— Карел, Мія? Щось я нічого не розумію...

— Це все, що залишилось від моєї родини, — пояснив чарівник. — Як сумно, що вони пропали. На світі нема справедливості. Та якщо вам пообіцяють промінець світла, ви потягнетесь до нього — навіть ви, клятий британцю, повинні це зрозуміти. Це моя єдина змога знову побачити їхні обличчя...

— А де ж вони, ваші родичі? — спитав Натаніель.

— Де? — чарівник пожвавішав, і його очі спалахнули. — Звідки мені знати? В якійсь плавучій в’язниці? Чи в Лондонському Тауері? А може, їхні кістки вже спалили й поховали? Це ж твоя батьківщина, англійський хлопчиську, — скажи мені сам, де вони? Ти ж британський урядовець, авжеж?

Мій хазяїн кивнув.

— Той, кого ви шукаєте, не хоче вашому урядові добра, — Кавка знову закашляв. — Ви й самі це знаєте. Тому ви й тут. Наш уряд теж убив би мене, якби дізнався, що я накоїв, їм теж не хочеться, щоб хтось створив нового ґолема. Вони бояться, що це накличе на Прагу нового Ґледстона з новим страшним посохом...

— Як я розумію, — перепитав хлопець, — ваші родичі — чеські шпигуни? їх відрядили до Англії?

Чарівник кивнув:

— Їх спіймали. Більше я нічого про них не чув. А потім до мене з’явився якийсь добродій і сказав, що його наймач поверне мені їх живими, якщо я відкрию таємницю ґолема і створю потрібний для цього пергамент. Що мені було робити? Що зробив би на моєму місці будь-який батько?

Попри свій звичай, мій господар мовчав. Попри свій звичай, я мовчав так само. Я дивився на Кавчине зморене обличчя й руки, на його потьмянілі очі, бачив у них нескінченні, змарновані над книжками й рукописами години: бачив, як він по краплині вливав своє життя в цей рукопис — заради примарної надії, що його родина повернеться до нього.

— Перший рукопис я закінчив місяць тому — провадив Кавка. — Саме тоді посланець змінив свої вимоги. Тепер йому були потрібні два ґолеми. Марно я заперечував, що це мене знищить, що я не доживу до повернення Мії і Карела... Він жорстокий. Він навіть не хотів мене слухати.

— Розкажіть мені про цього посланця, — несподівано попросив хлопець. — Якщо ваші діти живі, я поверну їх вам. Обіцяю.

Чоловік на порозі смерті зробив нелюдське зусилля. Він уважно поглянув на мого хазяїна; з тьмяних його очі стали завзяті й пильні. Він ретельно оцінював Натаніеля.

— Ви надто молоді для таких обіцянок, — прошепотів він.

— Я поважний член уряду, — запевнив Натаніель. — Я маю належну владу..

— Так, але чи можна вірити вам?—тяжко зітхнув Кавка. — Врешті, ви все ж таки британець. Краще я спитаю у вашого демона... — не зводячи очей з Натаніеля, він запитав: — Що ти скажеш? Чи можна йому вірити?

Надувши щоки, я голосно випустив повітря:

— Хитромудре питання. Він — чарівник, а отже, ладен рідну бабусю продати за шмат мила. Одначе він трохи кращий за більшість цих поганців. Трішки. Можливо.

Натаніель поглянув на мене:

— Красно дякую, Бартімеусе. Оце так підтримав!

— Будь ласка.

Проте, на мій подив, Кавка схвально кивнув:

— Гаразд, хлопчику. Залишу це на твоїй совісті. Будь-що я не доживу до зустрічі