Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Шелленберг тим часом налив собі і Маркові коньяку, дістав презентовані Шведом цигарки «Кемел» і змовницьки підморгнув до нього.

— Ви мене, Алексе, таки підсадили на цей американський бленд! Кращих цигарок годі й шукати. Навіть не уявляю, як я обходитимусь без них на службі.

— Невже вас і справді вважатимуть зрадником через якісь цигарки? — гмикнув Марко.

— Американські цигарки! — промовив Вальтер з іронією у голосі, багатозначно піднявши вказівний палець.

Тим часом офіціанти під керівництвом дворецького взялися сервірувати стіл до кави.

Шелленберг огледівся по вітальні:

— Здається, ваша дружина і Габріель потоваришували, — усміхнувся він, вказуючи поглядом на Елізабет, яка, всівшись за рояль, награвала якусь легку мелодію й одночасно вела розмову з Габріель. — Якби ж у цьому світі і політики могли так легко знаходити спільну мову, як дві прекрасні творчі жінки! — зітхнув Шелленберг.

Марко згідно кивнув.

— Так… Із політиками, на жаль, усе складніше.

— Але ми з вами, Алексе, не політики! — відповів Шелленберг. — Хоч, направду, і служимо їм як справні інструменти.

Марко здивовано підняв брову.

— Взагалі-то я журналіст незалежного видання.

— Незалежних видань не буває, друже. Навіть у Великій Британії. Хто-хто, а ви маєте це знати.

— А ви бажаєте говорити про такі речі тут? У цих стінах? — поцікавився Марко.

— Ні, звісно, ні… — заперечив Шелленберг, стишивши голос. — Пройдімося.

Надворі було прохолодно і темно. Світлим простором, перекресленим химерними тінями, що спадали на траву, виділялася лише освітлена ліхтарями галявина для пікніків. Шелленберг підвів очі, немов видивляючись щось у верховітті дерев, а далі запропонував Маркові пройтися у найглухіший кут, подалі від маєтку.

— Не сумнівайтеся, Мартін, попри всю його послужливість і люб’язність, обов’язково напише у своїй доповідній про нашу з вами прогулянку, — раптом проказав він. — І мене, безперечно, запитають, про що ж була наша розмова і чому я відвів вас подалі від усіх тих дротів і мікрофонів.

— Мартін? — із вдаваним подивом повторив Швед. — Такий приємний і товариський чоловік… То він…

— Звісно! — хитнув головою Шелленберг. — Сподіваюся, ви з дружиною не обговорювали ніякі теми… наодинці… Тут записують усе або майже все… — розвів він руками. — А якщо не записують, то підслуховують.

— Звісно, ні, не обговорювали. Я підозрював, що так може бути. До того ж ми, їдучи до Баварії, одразу налаштовувалися на відпочинок. А на відпочинку у нас є одне правило — не обговорювати жодних серйозних питань. Навіть якщо вони нас дуже зачіпають.

— І дуже правильно! — погодився Шелленберг. — У реаліях нашої країни ніколи не знатимеш напевне, ким насправді є людина поруч. Скажімо, той самий старий-добрий Мартін…

— Чи, скажімо, ви… — гмикнув Марко. — Вальтере, то навіщо усе-таки ви запросили нас на цю віллу, якщо тут на кожному кроці таємні співробітники і прослуховування? — подивувався Швед.

— В інше місце, яке не у відомстві мого відділу, запрошувати вас із дружиною було б занадто підозріло, — усміхнувся Вальтер. — Я ж не самогубець, Алексе! Як кажуть, хочеш щось приховати — поклади його на найвидніше місце. Тож запросити вас на відомчу віллу було найкращим рішенням.

— Гм… — тільки і мовив Швед.

— Перепрошую, та я не міг вам на початку повідомити про прослуховування, Мартіна і решту. По-перше, мав надію, ви і самі усе розумієте, а по-друге, хотів упевнитися, що ви справді такий, яким себе представляєте.

— Який такий?

— Людина, з якою можна мати справу. Серйозну справу…

— Я міг би відповісти, що я до ваших послуг, Вальтере, але все ще не дуже розумію, про що піде мова, — стенув плечима Марко.

— Я маю вам сказати одну ризиковану річ, мій друже… — Вальтер знову огледівся навколо себе, немов хотів переконатися, що за ними ніхто не йде слідом. — Попри все, що ви могли чути і бачити навколо себе за ці кілька днів, не всі у Німеччині поділяють погляди… Ви мене розумієте…

— Звісно, розумію… Розмова буде про те, що і ви — теж… теж не поділяєте? — здивовано запитав Швед.

— Я і такі як я, напевне, у першу чергу, — проказав Шелленберг. — Ми знаємо, як усе починалося, бачимо усе зсередини, з епіцентру. А звідти, як вам відомо, усе бачиться краще… От послухайте, Алексе, невже ви справді вірите, що прагматичні німці при здоровому глузді отак просто сприйняли усі ті ідеї, які пропагують наші фанатичні вожді, за чисту монету? Чи ви справді вважаєте, що людина з базовою університетською медичною освітою, як-от я, наприклад, повірить в оті дурнуваті заяви доктора Геббельса про вищість і єдиновиключність німецької нації?

— Перепрошую, Вальтере, це прозвучить вкрай неввічливо, — з іронією у голосі зазначив Швед, — але хіба має значення базова медична освіта, коли мова йде про персональну приналежність до вищої арійської раси з усіма витікаючими звідси перевагами? До того ж хіба не ви хвилину тому сказали, що маєте медичну університетську освіту, однак, безумовно, ви є членом НСДАП, інакше не були б тим, ким ви є…

— Ви абсолютно праві, Алексе, — скрушно зітхнув Шелленберг, — наша німецька прагматичність нас і погубила. Ви абсолютно праві, а тому я ні на йоту не вважаю ваші слова за образу. Ба більше, я сподівався, що ви скажете мені це прямо і відверто. Тож дозвольте і мені бути з вами відвертим так само. Здоровий глузд, любов до ближнього, якої нас вчили у дитинстві в протестантських недільних школах, освіта, наука, навіть та, яка намагається пояснити закони природи і людського буття, — усе втрачає сенс, коли заходить мова про особисті вигоди і переваги.

На жаль, частина німецького суспільства на початках саме так і сприйняла усе, що продукувала пропаганда доктора Геббельса, не стільки як можливість відчути себе кращими за інших, а більше як шанс отримати певні вигоди і переваги, насамперед побутові, що у цій знекровленій після війни країні цінувалося вище за державництво… Усі хочуть жити добре, Алексе, а не бідувати. Однак потім ці дві речі у мозку людей — вищість та суспільні вигоди — почали взаємодіяти і поєднуватись в одне ціле, поки не переплавилися до решти…

І німці, які зовсім нещодавно після горнила війни почувалися мало не лайном на підошвах світових держав, раптом усвідомили: ті, хто нас розмастив, насправді не варті нашого нігтя! Тільки німецька нація є справді вищою та досконалою. А якщо так, то за приниження, якого ми зазнали, відповідь одна — смерть тим, хто змусив нас пройти через нього!

Зрештою, доктор Геббельс знає, що каже, бо він поставив на