Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Лора Підгірна

Полювання на чорного дика

Пригоди Марка Шведа

Частина четверта

Український історичний вестерн

«Бо нам треба бути приготованими на те, що, можливо, прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах і ще з меншими засобами…»

Євген Коновалець, Провідник ОУН, з листа 14 липня 1930 року

Присвячую Каріні та Богдану — моїй найбільшій підтримці у цей скрутний час.

Висловлюю щиру подяку усім причетним до створення і появи цього роману.

Деякі історичні події та участь у них реальних історичних осіб у романі змінені чи доповнені для більшої художньої виразності.

Марко Швед: шпигун, якого варто було придумати

9 липня 2010 року на летовищі у Відні відбулася непомітна стороннім очам, але водночас епохальна подія: США і РФ обмінялися шпигунами. Це був свого роду фінальний акт напруженої шпигунської драми, яка тривала не одне десятиліття. Драми, яка розгорталася між американськими і на той час радянськими розвідниками, минулу славу яких після завершення Холодної війни успадкувала Російська Федерація. Саме у липні 2010 року епосі колись блискучих радянських (на той час уже потьмянілих російських) шпигунів було покладено край. У Відні на летовищі Америка повертала Росії так званих нелегалів — розвідницькі «консерви», які роками вдавали із себе американців, але бездарно відкрилися, були заарештовані, в усьому зізналися і тепер безславно поверталися додому.

Утім, «безславно» — це на думку американців, а ось Росія зі своїх горе-розвідників нашвидкуруч зліпила героїв. Сьогодні достатньо погуглити імена Анни Чапман, Михайла Семенка, Андрія Безрукова, Людмили Вавилової (загалом законсервованих в американській глибинці невдах-шпигунів назбиралося десятеро), щоб дізнатися подробиці цієї досить непривабливої для зовнішньої розвідки Росії історії. Але Росія ще з часів Радянського Союзу добре опанувала мистецтво створювати героїв на порожньому місці. І не просто героїв, а бажано — героїв-розвідників. Бо ніщо так добре не влучає в ціль, як напівнатяки і недомовленості. Людям властиво домислювати історії самим. І в цьому — міць і сила вибудованої на шпигунському підґрунті ідеології.

Власне історія про печальний захід російського розвідницького сонця у віденському аеропорту влітку 2010 року до циклу романів про Марка Шведа сюжетно нібито не має жодного відношення. Чого не скажеш про два інші аспекти: державотворчий й ідеологічний.

Шпигунські протистояння в усі часи були маленькою верхівкою айсберга протистоянь державних. Бо держави в усі часи не лише стояли на сторожі своїх внутрішніх інтересів, але й просували інтереси зовнішні. У випадку Радянського Союзу, у складі якого волею недоброї долі на довгі десятиліття застрягла Україна, зовнішні інтереси полягли у світовому пануванні й домінуванні. А майже анекдотичне «наздогнати й перегнати Америку» передбачало й шпигунські перегони також. І в цьому змаганні шпигунів не останню роль відіграв ідеологічний компонент.

Коли цілком реальні, а не вигадані російські шпигуни на початку XXI століття після американського фіаско повернулася додому, в Росію, та зробила те, що могла і вміла робити найкраще: перетворила їх (щоправда, не всіх) на національну гордість. Об’єкт захоплення. Бо ідеологія — це той важіль, яким можна підважити будь-яку суспільну думку і зсунути її у потрібному вам напрямку. Іншими словами, навіщо Радянському Союзу був легендарний кіношний Штірліц? Або навіщо Юрій Дольд-Михайлик придумав радянського (нехай і українського походження) розвідника Григорія Гончаренка чи Генріха фон Гольдринга? В ім’я ідеології і величі радянської держави. Так само, як в ім’я величі держави британської Ян Флемінг придумав не менш легендарного агента 007 Джеймса Бонда, а американці на службу виготовлення кінодоказів величі їхніх секретних служб поставили цілий Голлівуд. Пальців обох рук не вистачить, щоб перерахувати фільми, в яких безстрашні американські хлопці самотужки рятують честь і гідність Америки, а заразом, щоб двічі не вставати, і цілий світ.

І саме з цих причини (в ім’я ідеології і підтримки державної величі) упродовж тривалого часу українська література не мала свого, питомо українського, але при тому не втягненого в радянську орбіту непереможного розвідника або ж шпигуна.

Передовсім на нашу долю випала тривала й почасти безрезультатна боротьба за державність. У горнилі цих протистоянь не лише перетоплювалися людські долі, але й горіли документи та речові докази. Поза сумнівом, державотворчі процеси в Україні, яка в XX столітті опинилася не просто в дуже непростих історичних умовах, а фактично стала жертвою геополітики, не обмежувалися теренами України радянської. Як діяв український уряд в екзилі, так само далеко за межами України працювали спочатку тисячі, потім сотні, а тоді лише десятки відданих українській справі розвідників, учорашніх вояків українських армій і угрупувань, які зазнали поразки й змушені були поступитися червоній владі, але не здалися. Тому приречено й підпільно вели боротьбу за Україну за її межами.

Боротьба ця була непростою в усіх відношеннях, бо бракувало всього — коштів, людей, а з часом забракло й надії на швидке завершення справи. Вони розхитували й підривали радянську систему, як тільки могли, аби вивільнити з її пазурів Україну. Але радянська система виявилася напрочуд живучою. Ба більше: руками своїх пронирливих спецслужб вона нищила все українське не лише в Україні, але і за її межами.

Тож не дивно, що за таких розкладів історії про українських — справжніх українських, а не українських радянських шпигунів — в українській літературі з’явитися не могли. Бо вже з моменту своєї появи такі персонажі однозначно ставали ворогами, а не героями. Радянський Союз потребував героїв радянських, а не українських. Фактично в такий спосіб ми отримали покоління, яке знало Штірліца, але ніколи не замислювалося, що не на ньому єдиному трималася звитяга шпигунського світу, і що у Штірліці як такому ідеології значно більше, ніж геройства. Це ідеологічний сценарій, за яким Росія працювала завжди і який використовує й донині.

Ми ж залишилися нібито без героїв. Точніше, наші герої зазвичай були переможені або лишилися стікати кров’ю на полі бою чи гнити у тюрмах. Як для ідеологічних засад формування нації, підґрунтя досить сумнівне. Хіба що для того, щоб додати жалю споконвічним плачам і голосінням. А ось героїв непереможних, всюдисущих, розумних, винахідливих і яких би не брали ворожі меч, куля й підступи, нам тривалий час бракувало.

Тому чудово, що з’явися Марко Швед. Український розвідник з британським паспортом, який хоч і працює офіційно у МІ-6, але насправді має на меті якнайшвидше зруйнувати зсередини хистку