Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

— Ви врятували життя Анселю. Кабан його точно покалічив би, — зітхнув Шелленберг. — Ну… друже мій… Знімок на пам’ять про наше полювання! І не забудьте залишити мені свою лондонську адресу, щоб я мав куди її вам надіслати!

Марко внутрішньо усміхнувся. А це буде весело — отримати листа у конверті з печаткою рейхсканцелярії…

* * *

Отже, тепер вони з Шелленбергом щось на кшталт друзів. Корнуелл буде, напевно, у захваті від такого повороту, адже передбачалося лише зближення і налагодження контактів. Та волею долі тепер із цим, іншим Вальтером, вони пройшли разом мало не бойове хрещення.

Зрештою, Шелленберг діє блискуче. Талант! Такої щирості і простоти у нього можна тільки повчитися. І якщо у фюрера в запасі є ще хоч із десяток таких, як Вальтер Шелленберг, то примушувати когось до співпраці силою, залякуванням чи шантажем більше ні до чого… Те, що робиться грубо і нахабно, викликає тільки спротив і відразу. Але не такі інтелігенти, як Шелленберг, котрі завжди можуть підтримати розмову, не бояться іронізувати над собою, визнавати власні слабкості і зрештою просто бути «своїми хлопцями»…

Такі як Шелленберг, маючи у розпорядженні хороше фінансування і можливості, здатні взяти Європу без єдиного пострілу, лише завдяки показній людяності та умінню спілкуватися з людьми, підлаштовуватися, майстерно грати роль друзів та однодумців, бути на одному рівні — не має значення, з ким: із портовим робітником чи генералом, продавцем овочів чи графом, журналістом чи працівником залізничної станції…

Їм навіть приховувати не треба, ким вони є насправді. Щире зізнання про надмірну жорсткість німецького лідера та фанатиків, якими він себе оточив, з уст військового підкупають кожного. Проте треба бути дурнем, щоб сподіватися, що Вальтер цілковито і беззастережно повірив у його власну журналістську легенду. І те, що він мовчить, так і не наважившись продовжити розпочату розмову, лише підтверджує здогад: Шелленберг досі обдумує, з якої сторони за нього взятися…

* * *

Вечірній бенкет на честь від’їзду Макмілланів обіцяв бути розкішним.

Поки мисливці відмивалися від бруду, пороху і крові, на кухні вілли тим часом усім знайшлося заняття: Франц та Герман білували дика, офіціанти, яких теж запрягли до роботи, щипали і патрали вальдшнепів, чистили картоплю, моркву і цибулю, збивали вершки і місили тісто. Дворецький Мартін натирав кришталь, срібні столові прибори і порцеляну, і навіть Ансель, забувши про свій недавній переляк, перебирав білі гриби та дрелював сливи. Елізабет і Габріель створили чудові квіткові композиції із жовтогарячих жоржин, гілочок шипшини і листя папороті, яке нарвав тут же, на краю галявини Ансель.

— Він тепер ще довго в ліс не піде! — скрушно зітхнула Габріель. — Подумати тільки! Той кабан міг його роздерти, як жабеня! На щастя, у дика не було ікол, молодий ще, та все ж…

Ансель, який трохи розумів французьку, понуро опустив голову і закусив губу, але відповісти клятій «жабоїдці» на «жабеня» не наважувався.

Коли стіл у вітальні було сервіровано, запалили білі воскові свічки і за столом розсілися гості, дворецький Мартін, наче диригент, що перевіряє готовність оркестру, виструнчився і театрально сплеснув у долоні.

До кімнати тут же увійшла вервечка офіціантів із начищеними до дзеркального блиску клоше у руках. За сигналом Мартіна офіціанти виклали посуд на стіл, поміж пляшок з вином й одночасно прибрали з них ковпаки. Усі наїдки розкішно пахли і розкішно виглядали.

Марко уже не раз ловив себе на думці, що почувається, наче у якійсь фантасмагорії: кухня відомчої нацистської вілли готувала неперевершено. Печеня з м’яса впольованого дика під пікантним соусом із ягід ялівцю та червоного вина, товчена картопля з білими грибами під зеленню, печеня із вальдшнепів під ягідним соусом з велетенськими сливовими крокетами і родзинками — вже цього було досить, щоб вразити уяву.

— Пане Шелленберг! Ви сьогодні у своїй гостинності перевершили самі себе, — проказала Елізабет. — Враховуючи, що усього кілька годин тому уся ця розкіш бігала і літала.

Вальтер поблажливо усміхнувся.

— Я сподіваюсь, фрау Макміллан, у ваших словах немає іронії, і ви не з тих новомодних поборників рослинної їжі. Хоч справжня смакова гармонія досягається у поєднанні м’яса та овочів, трав та спецій…

— Аж ніяк! — відповіла Ліза. — Я не з тих… До того ж я не знаю жодного британця, який би відмовився від гарного стейка чи підрум’яненого бекону. Що вже казати про мисливські трофеї…

— А хто б подумав, фрау Макміллан! — натхненно мовив Шелленберг. — Хто б подумав! Ще кілька днів тому ми усі навіть знайомі не були і, зважаючи на ту обережність і недовіру, з якою сьогодні наші братні народи — германці, франки та англосакси — дивляться один на одного, чи був у нас шанс узагалі зустрітися за таким столом і за таких обставин?

— Думаю, точно не було, — гмикнувши, зрезюмував Марко.

— Тоді у мене тост! — проголосив Шелленберг, підіймаючи свій келих із вином і простягаючи руку так, наче готувався вигукнути нацистське вітання. — За вічну дружбу між Німеччиною, Великою Британією та Францією, братніми народами, рівними у своїй величі! За вічну дружбу і вічний мир!

— За дружбу і мир… — цокнувся келихом із Шелленбергом Марко.

— За вічну дружбу і мир! — луною повторила Шанель.

Вона ледве стримувалася, щоб не розсміятися. Вальтер у новому, незвичному амплуа голуба миру веселив її. Зрештою, гра Вальтера, на її погляд, була аж занадто театральною, але цілком правдоподібною. Його блакитні очі сяяли так впевнено, хоч малюй! А ще краще — вчися! Бо скоро у Парижі її саму чекатиме така ж мерзенна роль — переконувати потрібних людей, що нацисти для Франції — благо… Та чого не зробиш заради… чого? Кого? Заради свого ж блага? Чи заради такого пристрасного коханця, як Вальтер?

«Але Вальтер… Він такий самозакоханий, — подумалось Габріель. — Коли він починає отак натхненно молоти дурниці, то вже не здатен зупинитися і сам вірить у те, що говорить. Мабуть, у цьому і полягає секрет його успіху. Коли віриш у те, що говориш сам, то як не повірити іншим? Наприклад, Макмілланам. Дивні люди… Не дурні, не із тих, хто плеще в долоні усякому…»

— Я усе сподівався на полюванні продовжити нашу з вами недавню розмову, — тихо промовив Вальтер, коли між основними стравами і десертом виникла пауза, — але події закрутилися так, — додав він, — що я тоді й ім’я власне забув…

«Нічого ти не забув! — подумалося Шведові. — Ти чекав саме цього моменту. На полюванні ми спочатку