Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Чимало всього я розмірковував, доки до мене дійшло, що я нічого про нього не знаю. Що він за один? Я бачив його двічі — тоді в підсобці і згодом, по численних роках, на сходах, коли нахилився, щоб розчути його слова. Він уже майже не дихав, проте його губи ворушилися. Він вклав останні зусилля, щоб вимовити оте, що мав би сказати набагато раніше.

Отакої — я мав братуханів... Я ніколи не розпитував стару, як вони зійшлися. Не думаю, що це вона обкрутила його. Знаючи її, в таке важко повірити, хоча, звісно, все можливо. Стара була для нього продухвиною від буденності. Я не втручався в їхні стосунки. Це сфера старої, її особисте життя, бодай на шматочок якого вона мала право. Вона ніколи не сумнівалась у мені. Людина — загадкова істота.

Я спітнів, силкуючись щось придумати, доки врешті ді­йшов висновку, що це рівно нічого не означало. Особливого бажання спілкуватися з ними не виникло. Я не допитливий. Я приймаю речі, як вони є. Коли бракує ясності, я її вношу.

Інструктор подбав про все заздалегідь — мені припала така сама доля, як моїм братам. З власною жінкою він обі­йшовся з меншою щедрістю. Моїй старій він узагалі ні чорта не заповів. А міг — якусь марничку. Моя стара нічогісінько не потребувала — дрібний знак уваги; життя не пестило її надмірною прихильністю. Гадаю, він провів з нею не найгірші години. Моя стара така, що кожному догодить.

Відмовлятися від того, що належало мені, я не збирався. Ніхто цього від мене й не вимагав. Ми розійшлися кожний при своїх інтересах, без претензій один до одного. Старший свою долю просадив, тоді як молодший відчайдушно борсався, проте чогось йому бракувало, їм обом — найголовнішого.

Природа відпочиває на нащадках — на дітях інструктора вона відірвалася по повній програмі. Те, що пливло інструктору в руки, тікало від його старшого сина геть, а молодший тікатиме від свого щастя сам. Я не брав у їхньому падінні участі.

Я не вписувався в їхню картину, вони в мою також. Старший сколовся. Одного дня його знайшли на глухому задвірку серед відпадків і чужих сциклин. Всі ми приречені, кожний на свій неповторний лад. Я пережив обох. І ще не одного переживу.

Старій було відомо про синів коханця, проте вона ніколи не робила собі з цього справи. Новина, що я дещо успадкував, привела її в захват. У неї підскочив тиск, довелося викликати швидку.

Лікарі заборонили їй хвилюватися. Вона потерпала за старого, за мене, за все на світі, хоча їй від природи протипоказані емоції. Було б сумно, якби стара на радощах врізала дуба. Вона була вже не така молода, хоча бігала ще ого-го.

Мою частку стара вважала закономірною компенсацією за те, що спіткало мене. Вона пішла на похорон, а я не пішов.

Вернувшись з цвинтаря, стара якийсь час по-філософському мовчала. Вона трохи подалась, щось гризло її. Проте невдовзі стара віджила — не інакше, як пригадала свої рандеву.

Життя не давало їй розслабитися, вона бігала серед морозів і хуртовин у непоказних мештиках, відмовляючись від пристойнішого взуття. «Ти не турбуйся, мені так добре». Вона й тепер, коли нічого не бракувало, ощадила.

Стара дотримувалася переконання, що мені довелося несправедливо багато всього пережити. Вона не думала, що сьорбнула не менше, ніж я.

Й ось фортуна нарешті розкривала свої соромʼязливі обійми.

Ми ще гульнемо, старенька.

З великим запізненням інструктор ввів мене в клуб обраних. Так я вернувся туди, куди від самого початку належав. Справедливість перемогла. Моє імʼя опинилося на слуху. Я не мав наміру тринькати його на вітер.

Ми зустрілися в готелі одного з них, він побудував його разом з інструктором — якийсь час вони були компаньйонами, доки інструктор відступив свою частку в обмін на послугу.

Вони дещо знали про мене. Я їм сподобався. Вони нічого не хотіли. Навпаки — пропонували. Мені ніхто ніколи нічого не пропонував. Єдиною пропозицією, на яку я колись пристав, була буцегарня. Свого часу інструктор побував депутатом місцевої ради, вони спокушали мене місцем в парламенті.

Мої співрозмовники розуміли, що я не збирався протирати штанів, і врахували і цю обставину. Праця надто не перевтомлюватиме мене; моє завдання — підсилити фракцію, більше нічого. Вони зробили наголос на «підсилити». Я все вловив, хоча ще нічого конкретного не уявляв.

Вони дали мені час на роздуми. Я обмірковував — хвилину, дві; можливо, трохи довше. Вони знали, що я не з тих, хто піддаватиметься ейфорії. Відкинувшись на спинку шкіряного дивана, вони мовчки чекали, намагаючись не заважати мені, а коли я нарешті кивнув, полегшено зітхнули. Вони запропонували мені сприяння в усьому, що мене цікавитиме. Ми потиснули один одному руки. Якби не ідея зі старою, що зненацька сяйнула мені, я, можливо, відмовився б.

Моє імʼя опинилося в списку, з публікою я не контактував — мене справді не переобтяжували. З моїми фанатами працювала професійна команда. Це була для мене нова сфера, а мої уявлення про неї, відповідно, туманні. Мені пальцем не довелося поворухнути. Небавом я складав присягу депутата Верховної Ради. Щось у цьому було.

Стара знала, що рано чи пізно я пробʼюсь. Вірила в мене. Жодної миті не сумнівалася, що буцегарня — епізод, увертюра, щось на зразок трампліна перед стрибком у визнання. Я продерся крізь терни до зірок. І вона знала, що кінець — це щойно початок. Що ж, стара, ти дочекалася.

— Я чула по радіо твій голос.

Стара була сама не своя. Ось зараз у неї знову підскочить тиск. Замість цього стара раптом впала в нірвану, на неї зійшла невимовна благодать. Я міг бути спокійним за неї — вона в мене ще потопче ряст. Серце старої плюскалось в океані щастя непотопним човником. Вона поклала свою сиву голову мені на плече. Старенька розчулила мене.

Стара розцвіла, побачивши мерседес.

— Сідайте.

Водій зачинив за нею двері. Й ось вона сиділа і їхала. Він мчав її крізь міста, попри тополі, що виструнчилися, віддаючи їй честь, моїй генеральші, вздовж піль, пагорбів, через мости. Вона вперше в житті сиділа в автомобілі.

— Я знала, що ти вибʼєшся в люди.

Стара не дала перетворити себе на опудало. Вона прийшла в тих самих мештиках, відмовившись взутись у що-небудь інше. Залишилась такою, якою я завжди знав її. Якою з неї знущався старий. Якою її брав у підсобці інструктор. Вона зʼявилася в памʼять про них усіх.

Стара простувала до трибуни,