Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

ніби в крамницю по хліб. Публіка вивалилася на неї — народні обранці, журналюги, помічники, помічники помічників, помічники помічників помічників, іноземні посли, вся продажна й огидна потолоч, що жирувала на таких, як моя стара; розводилася від її імені; плела інтриги, про які стара не мала зеленого уявлення. Й ось нарешті вона могла сказати за себе сама.

Стару не злякала ні атмосфера, ні мікрофон. Вона сперлася на нього, як на швабру у взуттєвій крамниці; ніби перед нею — покупці, яким вона читатиме на тлі порожніх полиць лекцію про взуття. Вона мала що розказати.

Депутати питали один одного, хто це. Що за одна. Хто її пустив сюди. Що їй тут треба. А старій нічого не треба — їй уже точно. «Люби ближнього свого, як самого себе»... Коли вона сказала це, зал здригнувся. Стара була щирою — такою самою, як одяг на ній. Вона завжди такою була. І тут, серед цих стін і в цій атмосфері, вона залишилась собою.

Вони сприйняли її за Христа в спідниці. Обраним, їм випало стати свідками другого пришестя. Їм зробилося не по собі. Засранці прокинулися в страшному сні. Невідомо, чи таке ще колись повториться.

На завершення стара вирішила добити їх: «Котрі були першими, стануть останніми». Вибухнула істерика. Іуди добряче наклали в штани. Повітря можна було рубати сокирою.

Стара трохи перебрала — їй не варто було цього казати. Опісля мене запитували, чи це я так підготував її.

Вона сама в мене така розумна, моя стара. Їй не потрібно суфлерів. Вона вповні заслужила бути почутою.

Стара знала дещицю істин, перевірених часом, — вона випробувала їх на власній шкурі.

До своїх десяти хвилин моя стара йшла довге і непросте життя — власною ходою. Без мерседеса.

На завершення лицеміри засипали її квітами. Старій дали відчути, що вона також щось означає.

Вона таки більше пасувала би до старого — більше, ніж моя стара. Моїй старій треба було виходити заміж за інструктора. Шкода, що не підчепила його раніше.

Водій загальмував, я опустив шибку.

Хоча стояла спиною до дороги, я відразу впізнав її. Зміни не пішли їй на користь, час добряче потріпав її.

Вона порпалася в смітнику, розгортаючи палицею сміття. Вона шукала там своїх ідеалів, якими колись промивала наші мізки. Судячи з усього, грамота, яку вона отримала за самовіддану діяльність, їй не допомогла.

Якби старий жив, вона віддалася б йому з усією емпатією, на яку здатна. Навалилася б, всмоктала б його всього, каліку, героя. Вони разом вирушали би на парад. Їх поставили б на чолі колони, де вони злили́ся б в екстазі — з прапорами, що майоріли б на вітрі, з напнутими впоперек вулиць транспарантами, з промовцями на трибунах, які вони проминали б з віддано задертою головою, схмелілі та осяйні, з будівлями, з пішоходами, кінець кінцем — з вічністю. Тільки-от не було старого, а полумʼяності ніхто більше не потребував.

«По тобі плаче вʼязниця...» А вона яснобачлива була, сука. Все саме так і склалося, цього в неї не відбереш.

Мені було шкода її — розтрахана ілюзією світового щастя, вона не спізнала звичайних земних утіх.

Я сигналив, доки вона обернулася. Я не певний, чи до неї дійшло.

Я хотів побачити її фейс. Знайома зачіска, наче перед тим, як порпатися у смітниках, їй зробили в перукарні завивку.

— Заводь, — кинув я водієві.

Мерседес безшумно поплив уперед.

Спершись на палицю, вона дивилася вслід.

Я не певний, чи вона впізнала мене.

Хай шукає.

А раптом — знайде?

Моя картка голосувала. Я оцінив цей дотеп. Щось і мені відкрилося в цьому житті.

Це починало мені подобатися. Я щось важив. Моє прізвище штампувало закони. Я був у долі.

Мене не заморочували надмірними обовʼязками. Не змушували вникати в нюанси. Нічого не вимагали.

Я не міг поскаржитися. Мене турбували, лише коли далі вже ніяк. І тоді я брався до діла.

На мене можна покластися.

Я — надійний партнер.

Одним ударом я завалюю коня.

Моя карʼєра стрімко розвивалася, мовби надолужуючи згаяні десятиліття. Я спостерігав за нею із затінку звичного життя, в якому для мене нічого не змінилося.

Мені хотілося заволати: «Старий, у мене також медалька!». Тієї миті мені по-справжньому закортіло, щоб він побачив мене звідти. «В мене медалька і ноги цілі. Я пересуваюся на своїх двох».

«Старий, мене обрано почесним доктором трьох університетів — двох вітчизняних й іноземного!»

Мені багато всього кортіло сказати старому, який мав мене за гівно. На відміну від старої, він не вірив у мене. Він і себе мав за гівно. Його переконала в цьому війна, і він з усіх сил старався, щоб так воно і було.

Все правильно, я закінчив школу життя — університети, які іншим не снилися.

Я стояв у набитому студентами й професорсько-викладацьким складом актовому залі, як колись старий у моїй школі. Голці не було би де впасти. Сотні допитливих очей жадали від мене істини. Зазирали в рот, наче звідти зараз випурхне таємниця всесвіту.

Я не брехатиму, пані і панове.

— Я не брехатиму, — почав я. — Це не мій стиль. Гадаю, вам без мене достатньо вішають локшини на вуха. Ви зібралися тут не для цього, еге ж?

Я підніс угору диплом, на якому ще не просохло чорнило:

— Це всього-на-всього папірець. Ідіть в життя — тільки воно дасть вам належну освіту. Ту, якої не купите за гроші. Щойно тоді, як жорна буднів перемелють вас, ви станете справжніми.

Й ось я розрізав стрічку перед погруддям. Миле місто, блакитний, як його називають, Дунай. Колись воно було пупом світу.

Славістика... Отакої! Тут навчають, як здобувати славу. Я не закінчував університетів, мої університети — життя. Мене ніхто не вчив здобувати славу, і тим не менше я здобув її.

Це мої кілька речень. Мої, як казав мій старий, пʼять копійок. Мій язик підвішений не так вправно, проте я не маю наміру здаватися — колись я був соромʼязливим хлопчиною, але ті неповторні часи давно позаду.

— Імєю чєсть відкривати сьогодні це погруддя. Шевченко — всємірно ізвєстний футболіст, якого ми зараз тут разом вшановуємо...

Публіка благоговійно затихла, всі витріщились на мене. Від мене чекали одкровення. Я прибув із Країни Слави, великої Славії. Я її представник.

(— Поет, — шепнув посольський хлопчина, мій персональний суфлер.)

— ...ізвєстний футболіст і поет...

Публіка трепетно слухала. Вона чекала на світло зі Сходу, й ось воно прийшло до неї.

Стара була би щаслива, вона носилася зі мною, як дурень зі ступкою. Ще б пак — їй усміхнулося сонце материнства!

Я народився, щоб ректи