read-books.club » Сучасна проза » Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

232
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гарні дівчата" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов» була написана автором - Тимофій Гаврилов, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов" в соціальних мережах: 

«Гарні дівчата» — авторська гра в класики. У несподіваних візе­рунках оповіді постають етичні питання людських стосунків, роз­кри­вається складний психологічний світ людини, з неприхо­ваною відвертістю виявляється її індивідуальність.

ISBN 978-617-7654-07-9
© Тимофій Гаврилів, текст, 2018
© Видавництво Анетти Антоненко, 2019

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 45
Перейти на сторінку:

Тимофій Гаврилів

Гарні дівчата

Перед тим як висадилися інопланетяни

Вона мешкала в сусідньому будинку. Наш будинок, потім подвірʼя, потім її будинок, потім знову подвірʼя, і так чотири рази. Будинки всі однакові, і подвірʼя всі однакові, лише між третім і четвертим будинками подвірʼя спадало вниз; ми ходили туди на лижі.

Я зовсім не пригадую її взимку. Віка асоціюється в мене з цвітінням перших дерев, відтак літо, а на початку осені вона одночасно зі шкільним дзвоником, який кликав до навчальних приміщень, кудись зникає. Ми всі кудись зникаємо.

Себе мені теж важко прилаштувати. Ось я блукаю спорожнілим подвірʼям, наче пустелею. Ніби я на якомусь Марсі. Нічого не можу второпати. Химерне почуття виповнює мене. Час осипається бурштиновими згустками з каштанів. Я набиваю ним кишені, а вдома берусь майструвати фігурки. Час постає в подобі жирафи, що тягнеться по зелений листок, наче знає, що той скоро зівʼяне, їжака з настромленими на голки плодами, довгої гусені з багатьма короткими ніжками і роздвоєним хвостом. Я виставляю їх на підвіконня, а навколо розкладаю решту каштанів, милуючись візерунками.

Час подібний до чеських меблів: такий самий блискучий, наче лакований, темно-коричневий, з вигадливими дугами під лаком. Лише шафи, на відміну від часу, не втрачають блиску. Одна стояла в моїй з братом кімнаті, друга — у вітальні. Наша була заповнена братовими книжками, а на відкритій верхній полиці — вітрильник, подарунок мені зі школи на уродини. Він плив на матових хвилях, вплавлений у скло. Невидимий вітер напинав вітрило.

Чеські меблі будуть у всіх книжках, які я написав і напишу і в яких дія розгортатиметься в тому часі і просторі. Коли час тьмяніє і всихається, мати нишком, як мене немає вдома, прибирає його.

Я не вірю, що всі могли щезнути. Раптом мені стає лячно. Забігаю в підʼїзд і дзвоню в Павлові двері. Ніхто не відгукується. Чую по той бік шарудіння, і чиєсь око припадає до вічка.

— Це я, — кажу, чомусь спершу пошепки, а потім голосніше.

Тиша.

Я ще трохи чекаю, а тоді стрімголов вилітаю надвір, перестрибуючи через сходинки. У підʼїзді ще самотніше, ніж зовні. І сутінно.

Задираю голову, Павло стоїть на балконі другого поверху і нетерпляче дивиться на мене.

Він запитує:

— Ну?

— Чому не відчинив?

— Чого тобі?

— Виходь.

— Ти що, мені треба вчитися.

— Мені теж.

— Ти знаєш, скільки всього задали!

Павло трохи занудний. Варто йому забути про навчання, як він робиться нормальним пацаном. Річ, однак, у тім, що про навчання він не забуває — хіба влітку і то не на цілий день. Павло відмінник. Учителька напророкувала йому карʼєру професора. Згодом він справді став ним і викладав математику в педагогічному інституті. Це вже пізніше наш педінститут підвищили, надавши йому статусу університету. Так президент, збираючись на другу каденцію, підкуповував місцеву еліту; не тільки в нашому місті.

Я не знаю, як Павло може йти з портфелем, зосереджений і незворушний, не помічаючи ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки, ніби він жодного разу не гойдався, не ганяв з нами мʼяча, не зʼїздив на лижах. Мабуть, тому, що ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки давно вже немає, як і немає каштанових фігурок на підвіконні. Він обмежується сухим і суворим «Добридень!», тоді як мені прагнеться почути «Привіт!» або «Здоров!». Мені хочеться розтермосити його, наче від того з нього спадуть лихі чари. Я уявляю, як розсипається оболонка, в яку увʼязено того попереднього, справжнього Павла. «Одного дня на нашій планеті висадилися космічні істоти. Вони взяли нас у полон, помістивши у великі оболонки, які набрали наших форм і вигляду. Вони підмінили нас, проте нами вони не були». Переконливішого пояснення в мене немає.

— Ти знаєш, скільки всього задали! — Павла обурювала не кількість домашніх завдань, а легковажність, з якою я насмілився потурбувати його.

Я видавався сам собі, ніби вештаюся без жодного заняття.

— Та ну тебе, — махав я розчаровано.

Більше нічого не сказавши, Павло зникав у помешканні.

Ще трохи побродивши, я вертаюся додому. Вчитися не хочеться. Беру книжку і пробую читати, проте читання також не йде. Я відкладаю її набік і мрію. А тоді неохоче беруся за домашні завдання. Що там у нас сьогодні? Сьогодні щойно вівторок — це жахливо; до неділі ще чотири дні. Я загинаю пальці, сам собі не вірячи. Географія, твір, хімія і, звісно, алґебра. Твір я відкладаю на потім, хапаю алґебру і чимдуж біжу з нею до Павла.

Я знову під його дверима: як таке можливе — двері його помешкання такі самі, як мої, а алґебру він знає краще за мене?.. Натискаю дзвінок; цього разу я дзвоню наполегливіше і довше.

Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене.

— Нащо ти дзвониш, як на пожежу?

— А чому ти не відчиняєш?

— А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло.

Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в пірʼя. Крізь невдоволення в його голосі потріскують електричним розрядом глузливі нотки — либонь, через те, що я його вдруге потурбував.

— Ти ж знаєш, що це я.

— Знаю.

— То чого ти?

— Я зайнятий.

— Допоможи.

— Алґебра?

Я ствердно киваю.

— Давай.

— Відчини.

— Сюди давай.

— Закинути?

— Ти що! — Павлові осоружна сама думка про розпластаний долі підручник.

Це щось нове. Раніше Павло брав завдання крізь шпарку, інколи ж, як був у поблажливішому гуморі, скидав з дверей ланцюжок і запрошував мене до своєї кімнати. До підручників він ставиться так, наче вони живі — як люди, як звірі, як дерева, з яких їх зроблено.

Отже, він справді дуже зайнятий. Павло готується до олімпіади. До неї ще кілька місяців, а він уже сидить над хитромудрими ребусами. Вчитель дістав йому збірник завдань. Вчитель — його тренер. Торік Павло посів друге місце на обласній першості. Хлопець він не хвалькуватий, але деякі новини поширюються в нас блискавично. Для мене це був би захмарний результат. Павло невдоволений.

— Привʼяжи на шнурок, — каже Павло.

— Чи ти вже геть здурів?

— Вільному воля.

— Гаразд, стривай. Мушу знайти.

— Я маю, — Павло великодушно спускає з балкона мотузку.

Так відбувається щовівторка: у вівторок чомусь особливо складні завдання. Я не знаю, чим цей день завинив порівняно з іншими. Дорослі, зокрема, й мої батьки, кажуть, що найважчий день — понеділок. Для мене

1 2 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"