Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Тимофій Гаврилів

Чарівний світ

Частина перша. Тепер

Пір’їнка

Пір’їнка кружляла повільно, мовби граючись. То падала вниз, то на мить зупинялася, щоб знову піднестися вгору. На тлі її витанцьовування закон земного тяжіння втрачав невідворотність.

Якби він захотів зловити її, вона вивернулася б і його долоня хапнула би пригорщу надвечірнього повітря. Зачарований вальсуванням, безтурботним паданням і легким, невагомим злітанням, він дивився на неї, намагаючись не проґавити жодного па, підбігав і підводив голову, опускав і подавався то в один бік, то в інший, підстрибував і линув, відриваючись від асфальту.

Тепер, коли непомірно схуд, він відчував у собі не знану раніше легкість — так, наче сам був пір’їнкою.

П’яниця

— П’яниця.

— І не соромно, такому великому.

— І не соромно Вам?

— Він не чує.

— П’яний ніколи не чує.

— В алкоголіків притуплюється слух.

— І нюх.

— Нюх ні.

— Нюх так.

— Зате зір подвоюється.

— Ганьба.

— Яка ганьба!

— Яке жалюгідне видовище!

— В такому людному місці!

— Він спеціально.

— Щоб подратувати нас.

— Насміхається.

— Глузує.

— Кпить.

— Гей, Ви!

— Ви за кого нас маєте?

— Хто дав Вам право?

— Ви на себе подивіться, перед тим як інших паплюжити.

— Кривляка.

— Він гадає, що це весело.

— Дотепно, ге?

— Кожний аж пнеться бути дотепним.

— О - риг- риг…

— Риг, риг.

— Тихо, ша. Людина сказати хоче.

— … риг-риг…

— Людина діло каже.

— … риг-ригінальним. О-ри-гі-наль-ним.

— Атож.

— Це ніяк не смішно.

— Вбого.

— Жалюгідно.

— Клоун!

— Блазень!

— Нікчема!

— Ви мене чуєте?

— Припиніть негайно!

— Ви що собі дозволяєте?

— На Вас діти дивляться.

— Який Ви їм приклад показуєте?

— До кого Ви говорите?

— Він же не чує.

— В нього біла гарячка!

— В божевільню його!

— А йому хоч кіл на голові теши.

— Таким, як Ви, море по коліна.

— Він усе добре чує.

— Прикидається.

— У нас на другому поверсі алкоголік жив.

— Сходами навкарачки ліз — знаємо ми це.

— І в нашому під ’їзді жив.

— У нашому двоє.

— Яке нахабство!

— Ви, часом, не один із них?

— Залишіть свої жарти при собі.

— А етилом таки посмерджує.

— Це не від мене.

— А Вас ніхто й не чіпає.

— Це все від того.

— У нашому підʼїзді також живе.

— Ви краще скажіть, у якому не живе.

— У моєму.

— Вам просто соромно зізнатися.

— А мені чого має бути соромно?

— Сусід сусіда не знає.

— На одній площадці живуть і один одного не знають.

— Яке збайдужіння.

— Дискретність.

— Облиште!

— В моїй брамі за останні роки половина жильців помінялася.

— А що Ви хочете?

— Колись усе було по-іншому.

— Колись не було хмарочосів.

— Колись сусідам можна було ключі залишити — пригадуєш, Єва нам квіти підливала, як ми у відпустку їздили?

— Ви ще Адама згадайте.

— І собачку можна було комусь довірити.

— Тепер нікому ні до кого діла немає.

— Заріжуть, і ніхто бровою не ворухне.

— Навіщо Ви так?

— Можна подумати, що навколо самі вбивці.

— Можна подумати : ангели.

— Ви хіба не прийшли би на допомогу?

— Я?

— У нас на п ’ятому поверсі пенсіонер мешкав. Ніхто так і не зауважив, що його не стало.

— Знаю я його.

— І я знаю. Про нього в газеті писали. Тільки подумати, скільки пролежав.

— А могли врятувати.

— Професором був.

— Професором чого?

— Фізики.

— Фізики! А то останнім часом професорів наплодилося.

— Ну що Ви таке розповідаєте!

— А Ви, колежанко, чого так хвилюєтеся?

— Я Вам не колежанка.

— Яка фамільярність!

— Уявити собі — вперше Вас бачить.

— Вас якраз не вперше. Ви часто тут їздите.

— А Ви що, мене вистежуєте?

— Він у Вас закохався.

— Я Вам співчуваю.

— Кому — Вам?

— Вам, саме Вам.

— Може, вона професор.

— У неї чоловік професор.

— Либонь, із тих липових.

— Сам липовий!

— Ну що Ви так одразу.

— А він чого?

— Дами би посоромився.

— Не той час, щоб соромитися.

— Навпаки.

— Штурхоне і навіть не вибачиться.

— Дивиться, мов теля на нові ворота.

— Баран.

— Сам баран!

— Я кажу : не теля, а баран.

— По ногах потовчуться та ще й визвіряться, ніби не він тобі, а ти йому винна.

— Місцем не поступляться.

— Я оце їхала, дідок зайшов, руки-ноги тремтять, а перед ним лоботряс сидить у навушниках і в вікно тупиться — нічого не чую, нікого не бачу. Я йому зауваження роблю, а він мені: «Слиш, карга, чо пристала».

— І зовсім Ви не карга.

— Синочок, нічого не скажеш.

— Виховали.

— Цікаво, хто?

— Хто ж іще.

— Я своєму за таке вуха надер би.

— Та Ви що!

— А що?

— За рукоприкладство тепер батьківства позбавлять.

— Цих уже комісій розвели.

— Дармоїди!

— Скоро на голову вилізуть.

— Батогом звідти цвьохатимуть.

— Батьків — у рабство, дітей — на трон.

— Ви побільше збоченських книжок читайте.

— Нащо мені? Куди не глянь — збоченство. Вмикаєш телевізор — збоченство. Сьогодні увесь світ — одне суцільне збоченство!

— Оце так сказано!

— Браво!

— Можна ще раз?

— До чого дійшли!

— Взимку людина в парку замерзла.

— Безхатченко.

— Хіба безхатченко не людина?

— Помреш, і навіть поховати не буде кому.

— А тоді вже й так усе одно.

— Як Ви можете таке казати!

— А хіба що?

— Це ж брутально.

— А стояти тут не брутально?

— Він каже, як є.

— Ніяке не є.

— Як кішка здохне — Ви що, її ховати будете, так?

— І буду.

— А якщо у дворі, не Ваша — теж будете?

— Теж буду.

— Не будете. Закладаюся, що не будете.

— Ви по собі судите.

— А я її на смітник викину.

— По Вас і видно.

— Гицель!

— У нього гарячка.

—