Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Вони не хотіли, щоб їх спіткало таке саме або щось подібне. Завжди може бути гірше. Вони кидали милостиню похапки, мовби боялися обпектися.

Ніхто не знає, якої миті розверзнеться чорне провалля. Кожний надіється, що це станеться не з ним. Я приймав з вдячністю найнікчемнішу копійку, хоча прийшов туди зовсім не ради цього.

Я довго чекав. Я прочекав досить років і ладний був прочекати, скільки ще знадобиться. Щось тенькнуло в мені, від струму, що пронизав мене, на секунду потемніло в очах. «Сиди!» — наказав я собі.

Я сидів кілька днів, а він кілька днів проходив повз мене, наче повз смітник чи шматок вилупленого з тротуару асфальту. Чорна прірва вже розчахалась під ним, а він і не здогадувався. Він ходив над нею, безпечний і самовдоволений.

Я не квапився — в мене вдосталь хвилин. Якби він попросив, я позичив би йому дещицю. Мені й зараз їх не бракує.

Я знайшов би його і в пеклі. Навіть якби його мордяку до невпізнання розмалювали. Я був перед ним у боргу і лаштувався сплатити включно з відсотками.

Я простягнув картуз. Для більшої переконливості моя рука тремтіла, мій змінений голос прохарамаркав потрібні слова.

Це його зовсім не вразило, він тупо посунув далі, не вшанувавши мене найменшою увагою. Здається, він злегка пришвидшив крок.

Наступного дня я перегородив йому шлях. Я запитав його, чи не знайдеться в нього для мене копійчини. «Допоможеш мені?» Він вивалився, як баран, а потім висмикнув з моєї руки картуз і заходився шурати свої мешти. Він витирав їх розмірено, з самовдоволенням, розтягуючи насолоду. Це була його відповідь. Він знову став собою — таким, яким я його знав. Колись він імпонував мені таким.

Відколи ми востаннє бачилися, він додав ваги і щоки офалдилися, як у бульдога. Я терпляче спостерігав, якоюсь мірою мені навіть стало цікаво. Досхочу нашуравшись, він тицьнув мені те, що залишилось від мого картуза. «Спасибі», — мовив я. В нього відвисла щелепа.

Я залишився в минулому, давньому і примарному, для нього мене давно вже не існувало. Він втоптав мене в грязюку, а я проріс. Й ось я тут.

Для нього я був картузом, придатним повитирати мешти. Зате для мене він був достеменним. І минуле. Моє минуле, наше спільне минуле. Він викинув його, а я підібрав і ніс — його і мою поклажу. Воно було двигуном, що рухав вперед. Завдяки йому я дихав.

Я не заслуговував буцегарні, а він не отримав того, що заробив. Ніж належав йому. І не я, а він його всаджував. І земля стерпіла все це. Він дав їй лизнути крові невинного ягняти.

Коли я побачив його, всі мої почуття до нього, що переповнювали мене, зникли. І згодом, дивлячись на його розпластану тушу, я також нічого не відчував.

Він паразитував на біді своїх жертв. Подібного не можна залишати просто так. Наближався час діяти. Я не мав наміру вічно стирчати в минулому. Я не плакальниця на власному похороні. Я — той, хто повертає борги. Чужих мені не потрібно.

Він був у костюмчику, що аж переливався, його татусь-стукач очолював парламентський комітет. Обоє затишно влаштувалися. Їм і до того нічого не бракувало.

Тремтячими пальцями він скинув з запʼястя годинник: «Він коштує десять тисяч баксів». Його свинячі очиці благали пощади.

Це все, що він спромігся пробелькотіти, тоді як я розраховував почути щось трохи інше. Я підняв годинник за золотий браслет, а тоді жбуронув об землю. Від десяти тисяч баксів нічого не залишилося. «Лайно, — сказав я йому, — сам бачиш».

«Скажи, скільки ти хочеш?» До нього так нічого і не дійшло. Він продовжував торгуватися. Життя — базар, ти — мені, я — тобі. Все має прийнятну формулу.

Він гадав, що я набиваю ціну. Підвищував ставку — ще і ще. Він розраховував на мою жадібність. В ньому не залишилось нічого людяного, крім страху. Від нього починало смердіти. Він ще стояв на тремтячих, ладних підкоситись ногах і дивився на мене. Він уже був трупом. Нічого іншого в ньому ніколи й не було. Годі пускати бульки — ти ж мужик! «Ми ж тебе...» Атож, ви мене. Це ти добре сказав. Ти. Ти і твій пупсик-татусик. Це ж ти зробив, ге?

Довелось помʼяти його новісінького Луї Віттона. Він ще дриґав ногами, а потім затих, так нічого і не сказавши. Нічого посутнього. Нічого, на що я чекав. Одне слово — і цілком ймовірно, я передумав би.

Я задушив його ось цими руками. Я хотів відчувати його до останнього. Як пульсує життя. І як воно затихає — тихше і тихше, а тоді зупиняється, мов годинник.

При мені не було ні ножа, ні жодної іншої зброї. Моя зброя — моя правота. Я всього-на-всього виправив ґандж.

Я відчув полегкість, позбувшись нарешті тягаря, який гнітив мене стільки років. Все повернулося на круги своя.

Я вийшов з минулого. Я зʼявився з темряви. Зі скрухи розвішаної на дротах під будинком з облущеним тиньком білизни, з якої скрапувала на землю вода, а деревʼяні, посірілі від тривалого користування прищіпки тримали від вітру.

Зі скрухи неспроможного, відбіглого глузду каліки, який, нахлявшись, горланив про велич. Від вартих жалю хитрощів старої, яка звивалася, щоб не полетіло шкереберть крихке божевілля примарної злагоди.

Я зʼявився на світ із злиднів і нескінченної брехні. Й ось тепер він канув у темряву. Навічно. А я тут.

Його старий помітно осунувся, проте навіть смерть власного сина не схаменула його. Він конвертував її в політичний прибуток. Такі, як він, знають, як це робиться. Він міг далі безжурно складати пачки зелених в сейф. Він забезпечив це собі на найближчі роки. Горбатого й могила не виправить.

Інструктор мав двох синів. Законних, так би мовити. А я, виходить, незаконний. Що ж, я прийняв цю гру. Зі своєю жінкою він прожив чимало років, так і не наважившись розлучитися. Схоже, він ніколи й не лаштувався. В його уявленні було місце для коханки, проте не знайшлося рішучості зробити наступний крок, цілком логічний. Стара була для нього забавкою, невеличкою розвагою. Вони зустрічалися не так часто, доки одного дня він щез — якраз тоді, коли його найбільше бракувало.

А може, інструктор любив збочення. Можливо, його розпалював запах взуття, який не вивітрювався навіть тоді, коли полиці стояли порожні. Можливо, в цьому полягав сенс його стосунків з моєю старою — в потаємності, в тому, щоб, як діти, ховатися від навколишнього світу. Хай там як, інструктор знайшов у старій те, чого йому не вистачало.