Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— Кажи що хочеш, але я знаю, що завдяки тренуванням я стала найкращою Верескункою.

— Так, та чи стала ти найкращою гришею?

— А хіба я щойно не це сказала?

— Аж ніяк. Але я теж спочатку був таким дрімучим, як ти, і… так само, як ти, не мав нічого, крім неприрученого вітру на пучках.

— Ти був Верескуном? — здивовано перепитала Зоя.

— Байдуже, ким я був.

— Але ти міг заклинати? — не вгавала дівчина.

— Міг. І заклинав. Це було додатковою зброєю в моєму арсеналі. Мене називали загарбником, варваром, розкрадачем храмів. А я намагався бути хорошою людиною. Принаймні так мені це запам’яталося.

Як чоловіки люблять похизуватися своїми діяннями!

— Не всі ми так поважаємо шляхетність, як твій король.

Зоя обійшла кімнату по периметру. Дивитися там не надто було на що. Окрім колекції зброї на стіні, суцільний чорний камінь — полиця велетенського каміна, у якому підстрибувало й танцювало синє полум’я, прикраси на ній, герб на стіні.

— Якщо сподіваєшся, що я лаятиму Ніколаї за його доброту, доведеться трохи почекати.

— А якщо я скажу тобі, що Равці потрібен безжальніший правитель?

— Я відповім, що це звучить схоже на відмовки безжального чоловіка.

— Та хіба хтось казав щось про чоловіків?

Ця потвора затіяла з нею гру?

— Хочеш, щоб я скинула свого короля з трону? Помиляєшся щодо моїх амбіцій.

Юріс гуркотливо розреготався.

— Я ніколи не помиляюсь. Невже ти справді віриш, що служба — призначення всього твого життя? І не кажи мені, наче не розмірковувала, як це — бути королевою.

Зоя взяла з камінної полиці крихітного скляного коника, одного зі стоголового стада, що вишикувалося на камені. Оце так Юріс марнує свою вічність? Виготовляє за допомогою вогню сувеніри на згадку про інше життя?

— Так, наче королева не служить комусь усе життя. Я служу Гриші. Служу Равці.

— Р-р-равці, — протягнув чоловік. — Ти служиш нації примар. Усім тим, чиїх сподівань не виправдала. І всім тим, чиїх сподівань не виправдаєш, поки не станеш тією, ким тобі судилося бути.

«Усім тим, чиїх сподівань не виправдала». Та що він узагалі знає? Зоя відклала коника й потерла руки. Їй не подобалися драконові розмови. Його слова калатали у неї всередині, змушуючи думати про падіння каменю, порожню криницю, безмежну прірву. «Не озирайся назад, — якось застерегла її Ліліяна. — Не озирайся на мене». Тоді Зоя не послухалася, але згодом навчилася пам’ятати про ці слова.

— Закінчуй свої балачки, старий, або відпусти мене на пошуки склянки вина й можливості трохи покуняти.

— Вина ти тут не знайдеш, відьмочко. І покуняти теж не вийде. Від забуття не перепочити.

Дівчина відмахнулася від нього.

— Тоді відпусти мене на пошуки цікавішого товариства.

Юріс стенув плечима.

— А мені більше нічого додати. Ненажерлива тварюка вдерлася на нашу землю, спалюючи все на своєму шляху і знищуючи кожного, хто наважиться протистояти їй.

Зоя ледаче торкнулася пальцем яблука булави, що висіла на стіні. Мабуть, Юріс мав усю свою зброю при собі, коли їх захопили в Зморшці.

— Я завжди вважала, що дракон — це просто метафора.

Чоловік прибрав мало не обуреного вигляду.

— Метафора чого?

— Язичницьких вірувань, чужоземних загарбників, небезпек сучасного світу.

— Іноді дракон — це просто дракон, Зоє Назяленскі, і можу запевнити, що жодна метафора не вбивала стількох людей.

— Це ти просто ніколи не чув, як Толя читає вірші. Отже, видатний воїн вирушив до драконового лігва, щоб побороти його?

— Ось так просто. Уявляєш, як я боявся?

— Уявляю приблизно. — Зоя ніколи не забуде, як уперше побачила Юріса з розправленими крильми, та їй кортіло дізнатися, як перемогти тварюку.

— І що ти зробив?

— Те, що роблять усі налякані чоловіки. Уночі напередодні протистояння з драконом я впав на коліна й молився.

— А кому моляться Святі?

— Я ніколи не називав себе Святим, Зоє. Мене так назвав охоплений розпачем світ. Тієї ночі я був просто наляканим чоловіком, чи радше хлопчиком, мені допіру виповнилося вісімнадцять. Я молився богові небес, котрий охороняв мою родину, богові бурі, котрий поливав зливами поля й годувався недбалими моряками. Можливо, цей бог досі мене боронить. Єдине, що мені відомо, — хтось відповів на мої молитви. Коли я зустрівся віч-на-віч із драконом і той дихнув вогнем, раптом здійнявся вітер і взявся виконувати мої накази. Мені вдалося перекрити тварюці повітря; ти намагалася те саме зробити зі мною. Ми двічі сходилися й двічі розходилися, щоб зализати рани. Але під час третього бою я завдав йому смертельного удару.

— Юріс-тріумфатор. — Зоя не збиралася тішити чоловіка, даючи зрозуміти, що він справив на неї враження.

Проте він здивував її:

— Напевно, я мав би почуватися тріумфатором. Я й сам так думав. Але, перемігши дракона, не відчув нічого, крім жалю.

— Чому? — не зрозуміла дівчина, хоча теж жаліла дракона з легенди про Юріса, тварину, яка не змогла приборкати власної природи.

Юріс обіперся кремезним тулубом на базальтову стіну.

— Цей дракон став першим справжнім викликом для воїна, яким я був. Єдиним створінням, що стало мені гідним супротивником на полі бою. Я не міг не поважати його. Коли він устромляв у мене зуби, то відчував це не гірше за мене самого. Ми з драконом були однакові, пов’язані з серцем створення, народжені стихією й не схожі ні на кого іншого.

— Яке їхало, таке й здибало, — тихенько озвалася Зоя. Їй знайоме було це відчуття спорідненості, шаленства. Досить їй було заплющити очі, як вона відчула б на щоках іній, побачила б кров на снігу. — Та врешті-решт ти його вбив.

— Того дня ми обидва померли, Зоє. Я зберіг його спогади, а він — мої. Ми разом прожили тисячі життів. Так само були з Григорієм і велетенським ведмедем, із Єлизаветою та її бджолами. Невже ти ніколи не зупинялася, щоб поміркувати, чому деякі гриші самі є підсилювачами?

Направду Зоя цього ніколи не робила. Гриші-підсилювачі народжувалися рідко й зазвичай служили Екзаменаторами, перевіряючи за допомогою своїх умінь наявність у дітей гришинської сили. Дарклінґ теж був підсилювачем, як і його матір. Одна з теорій переконувала, що саме через це йому вдалося досягти такої могутності.

— Ні, — зізналася вона.

— Вони пов’язані зі створенням у серці світу. У стародавні часи, коли ще навіть слова «Гриша» ніхто не знав, межа між нами й іншими створіннями була тоншою. Ми не лише вживалися в шкуру тварин, але й віддавали їм навзаєм частину себе. Але склалося так, що гриші взялися вбивати, щоб заявити про власні права на