Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

— То мені слід соромитися того, що я володіла підсилювачем? — перепитала Зоя. Він не мав права засуджувати її. Скільки разів Зоя плакала? Скільки марних молитов промовила, не в змозі відігнати дурнуватої затятої віри, що хтось їй відповість? Легко розмірковувати про всесвіт, заховавшись у безпечному закапелку, подалі від людських дріб’язкових і грубих учинків. — Мабуть, ти вже й не пам’ятаєш, що таке — бути безсилим. А я пам’ятаю.

— Може, і так, — погодився Юріс. — Але ти досі плачеш за своїм тигром.

Зоя заклякла. Він не міг цього знати. Ніхто не знав, що вона зробила тієї ночі, що їй довелося побачити.

— Ти про що?

— Коли ти пов’язаний з речами, твоєму знанню немає меж. Тієї миті, коли браслет упав із твого зап’ястка, я все побачив. Юну Зою, котра героїчно стікає кров’ю на снігу. Зою із загубленого містечка. Зою із садка. Тоді тобі не вдалося нікого захистити, і тепер не вдасться ні тобі, ні твоєму чудовиську-королю.

«Не озирайся на мене». Криниця у неї всередині була бездонна. Зоя кинула в неї камінь і падала разом із ним, не в змозі зупинитися. Їй необхідно було забратися подалі з цієї кімнати, подалі від Юріса.

— Ми закінчили?

— Ми ще й не починали. Скажи-но мені, громовице, чи відчула ти, убивши тигра, як його дух вселився в тебе, як він прибрав подобу твоєї люті?

Зої не хотілося говорити про ту ніч. Дракон знав те, чого не міг знати. Вона змусила себе засміятися.

— Хочеш сказати, що я могла стати тигром?

— Можливо. Але ти слабка, тож важко сказати напевно.

Дівчина криво посміхнулася. Вона стримувалася, попри те що всередині закипала від люті.

— Намагаєшся роздратувати мене? Стариганевої зневаги для цього замало.

— У бою ти була сміливою, винахідливою, рішучою. Та однаково програла. І програватимеш надалі, якщо не відчиниш двері.

Чоловік раптово обернувся й кинувся до неї; тіло його розрослося, затуляючи світло розправленими крильми. Міцні щелепи розімкнулися, і з нутра вихопився вогонь.

Зоя скинула руки над головою й зіщулилася.

Полум’я раптом згасло, і Юріс закляк перед дівчиною в людській подобі, розглядаючи її.

— Невже я обрав слабачку? — з огидою кинув він.

Тепер настала Зоїна черга всміхатися.

— Або просто дівчину, котра знає, як удати із себе слабачку.

Вона випросталася й простягла руки вперед. Буря рвонула до Юріса, буревій і гнів збили його з ніг, кинули на підлогу, протягнули гладенькою кам’яною долівкою й викинули з печери. «Слабкий удар». Це була лише частина сили, якою вона володіла з підсилювачем. Утім, чоловік перекотився через край і зник, а подив на його обличчі став бальзамом для Зоїної душі.

За мить дракон здійнявся вгору, розправивши велетенські крила.

— Невже разом із дурнуватим брязкальцем я зламав твою волю?

Зламав? Без підсилювача заклинання сили було схоже на ситуацію, коли тягнешся до чогось, хибно оцінивши відстань, і відчуваєш, як пальці хапають лише порожнечу. Зоя завжди була могутньою, та справжню силу, віддавши життя, їй подарував тигр.

А тепер сила зникла. Що вона таке — хто вона така без своєї сили? Якщо їм колись удасться вирватися з цього місця, як вона зможе повернутися до своїх обов’язків?

— Обирай зброю, — запропонував Юріс.

— Я занадто втомлена для цього.

— Дай мені відсіч як слід — і можеш ховатися, де тобі заманеться. Обирай зброю.

— Я сама зброя. — Принаймні була. — Мені не потрібен дрючок або лезо.

— Чудово, — погодився чоловік, поступово прибираючи людської подоби. — Тоді я оберу її замість тебе. — Він схопив зі стіни меч і кинув Зої.

Дівчина незграбно впіймала його двома руками. Меч був для неї заважкий. Та часу на роздуми не було. Юріс уже стрибнув до неї з важким палашем у руках.

— Який у цьому сенс? — поцікавилася Зоя, коли чоловік ударив по її мечу з такою силою, що той завібрував у руках. — Я ніколи не мала хисту до фехтування.

— Ти ціле життя витратила, обираючи собі шляхи, де напевно змогла б стати найкращою. І це зробило тебе ледачою.

Зоя скривилася й відбила удар, намагаючись пригадати давно забуті заняття з Боткіном Юл-Ерденом. Вони тренувалися з ножами та рапірами й навіть стріляли з пістолів по мішенях. Зоя насолоджувалася заняттями, особливо рукопашним боєм, але відтоді нагода попрактикуватися випадала нечасто. Який сенс користуватися кулаками, якщо можна опанувати бурю?

— Непогано, — похвалив Юріс, коли їй удалося відхилитися від одного з ударів навідліг. — Тобі стало занадто легко користуватися власною силою. Коли отак б’єшся, слід цілковито зосередитися на виживанні й забути про решту. Не можна перейматися тим, що було чи буде, тим, що вже втрачено чи, можливо, вдасться здобути. Існує лише поточна мить.

— І яку перевагу це дасть? — поцікавилася Зоя. — Хіба не краще було б передбачити, що буде далі?

— Коли твій мозок звільняється, відчиняються двері.

— Які ще двері?

— Двері до створення в серці світу.

Зоя зробила випад праворуч і наблизилася до Юріса впритул, позбавляючи його переваги бити на відстані.

— Саме це я й роблю, коли заклинаю, — нагадала вона; на чолі виступили перші крапельки поту. — Усі гриші роблять це, користуючись своєю силою.

— Справді? — перепитав чоловік, знову опускаючи меч. Від дзвону зброї загуло у вухах. — Буря досі вирує навколо тебе, ти водночас радієш їй і захищаєшся від неї. Вона завиває під дверима. Калатає у вікна. Хоче, щоб її пустили всередину.

— Це не має жодного сенсу.

— Пусти буревій усередину, Зоє. Не заклинай. Не тягнися до нього. Нехай він прийде до тебе. Нехай керує твоїми рухами. Дай мені гідну відсіч.

Зоя рохнула, коли чоловіків меч ударив її власний. Вона вже захекалась, руки боліли від важкої зброї.

— Я не зможу перемогти тебе, не використовуючи своєї сили.

— Ти не використовуєш її. Ти і є ця сила. Буря живе у твоїх кістках.

— Припини. Городити. Дурниці, — гримнула дівчина.

Так було нечесно. Юріс змушував її грати у гру, в якій вона не могла перемогти. А Зоя перемагала завжди. От і добре. Якщо йому так кортить, щоб вона билася не заклинаючи, вона це зробить і однаково його перевершить. І тоді він від сорому не знатиме, де ховати свою велику потворну голову. Дівчина кинулася на суперника, піддавшись завзяттю від бою, виклику, який їй кинули, та забувши про біль, який протинав руки щоразу, коли схрещувалися мечі. Вона була нижча й легша, тож доводилося міцно впиратися п’ятами і триматися ближче до чоловіка. Лезо його палаша засичало, розітнувши плоть на її руці, і