Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Назяленскі нахилилася до вікна й визирнула в навколишню порожнечу. Невже Святі сотнями років розглядали цей голий краєвид?

— Якщо це Святі, — завагалася вона, — то кому ж ми весь час молилися?

— А ти молишся? — Ніколаї не вдалося приховати подиву.

— Молилася. В юності. Але вони так і не відповіли.

— Ми знайдемо тобі інший.

— Інший?.. — Зоя не відразу зрозуміла, що саме він має на увазі. Вона мимохіть знову поклала руку на місце, де раніше був підсилювач. Довелося змусити себе відпустити зап’ясток. — Ти не можеш просто дати мені інший, — кинула вона, мало не закипаючи від гніву. «Добре». Краще гніватися, ніж жаліти себе. — Це так не працює. Я вперше наділа той браслет, ті кістки, коли мені було тринадцять.

— Зоє, я не вірю в дива. Не знаю, хто насправді ці Святі. Єдине, що мені відомо, — вони наша остання надія.

Дівчина міцно заплющила очі. Єлизавета може скільки заманеться бути ґречною, та це не змінювало того факту, що їх викрали.

— Тут ми бранці, Ніколаї. І не знаємо, чого їм від нас заманеться.

— Найперше доведеться забути про вашу гордість.

Зоя з Ніколаї від несподіванки підскочили. На порозі стояв Юріс. Він прибрав людської подоби, та скидалося, наче над ним майорить силует дракона.

— Ходімо, Зоє Назяленскі, маленька грозовице. Уже час.

— Для чого? — кинула дівчина, відчуваючи, як усередині розпалюється лють, така знайома і бажана, значно краща за журбу.

— Для першого уроку, — пояснив чоловік. — Молодий король не єдиний, кому слід дечого навчитися.

***

Зої не хотілося йти за драконом, але вона змусила себе рушити за ним звивистими коридорами цієї божевільні. Переконувала себе, що так їй удасться більше дізнатися про обряд, який доведеться пройти Ніколаї, й визначити справжні наміри Святих. Гучний внутрішній голос запевняв, що, познайомившись з Юрісом краще, вона зможе знайти спосіб помститися йому за те, чого він її позбавив. Під шкірою на голому зап’ястку щось неприємно пульсувало. Це місце здавалося оголеним, вразливим і якимось украй неправильним.

Та хай як їй кортіло зосередитися на думках про помсту, шлях, яким вони йшли, вимагав її цілковитої уваги. Палац був велетенський і, попри те що окремі кімнати, схоже, чимось відрізнялися, більшість коридорів, сходів і переходів були зведені з того самого блискучого безбарвного піску. Хай би де ти опинився всередині цієї велетенської споруди, перед очима завжди розгортався однаковий краєвид: простора сіра пустеля.

— Я відчуваю твою злість, обурена відьмочко, — озвався Юріс. — Від неї аж повітря тріщить.

— Це слово мене ображає, — відповіла його спині дівчина, заспокоюючись фантазіями про те, як зіштовхне мудрагеля з високих сходів.

— Я можу називати тебе так, як мені заманеться. У мої часи відьмою чоловіки називали жінок, від яких слід було триматися подалі. Гадаю, це чудово тебе описує.

— Тоді тобі, напевно, слід дослухатися до власної поради й уникати мене.

— Не думаю, — заперечив Юріс. — Мені залишилася одна втіха — загравати з небезпекою, а у Зморшці це рідко вдається.

Цікаво, якщо вона його штовхне, він хоча б заточиться, чи просто розправить крила і плавно полетить до підніжжя сходів?

— До речі, скільки тобі років?

— Я вже давно збився з рахунку.

На вигляд Юрісу було років сорок. Кремезний, як Толя, може, навіть вищий, і Зоя підозрювала, що з палашем у руці він мав загрозливий вигляд. На виголеному черепі вона бачила поодиноку луску, наче риси дракона прижилися в людському тілі.

Допитливість зрештою перемогла.

— Людська подоба тобі більше до смаку?

— У мене немає таких уподобань. Я завжди водночас залишаюся людиною і драконом. Коли хочеться читати, сперечатися чи пити вино, я прибираю людської подоби. А коли кортить політати, звільнившись від людських марнот, стаю драконом.

— А коли б’єшся?

Юріс озирнувся через плече, і в його очах змигнули сріблясті іскорки; чоловік усміхнувся, зіниці розширилися, а зуби здалися трошки задовгими й хижими, як на людські щелепи.

— Я переможу тебе в будь-якій подобі.

— Сумніваюся, — кинула дівчина значно впевненіше, ніж почувалася. Якби в неї досі був підсилювач, вона не завагалася б ані на мить.

— Не забувай, що в першому житті я був воїном.

Зоя байдуже вигнула брову.

— Сан-Юріс, котрий переміг дракона, насправді був гришею і зробив собі з нього підсилювач? — Вона чудово знала цю історію; кожна равканська дитина її знала: воїн мусив перемогти потвору й бився з нею тричі, перш ніж остаточно поборов. Утім, тепер дівчина замислилася, скільки в цій легенді було вигадки, а скільки правди.

Юріс насупився, але не припинив спускатися сходами.

— Підсилювач. Щось на кшталт того жалюгідного брязкальця, за яке ти так розпачливо чіплялася? Перемігши дракона, я прибрав його подоби, а він своєю чергою став мною. Ми стали єдиним цілим. У давні часи все було так. А ви тепер удаєтеся до якоїсь чортівні, найслабшої з форм створення в серці світу.

«У давні часи». То невже історії про Спалений Терен розповідали правду? Невже ті монахи були не звичайними людьми, а гришами, що обернулися на тварин, аби дати гідну відсіч ворогам Равки? Невже теоретики Гриші й теологи все неправильно трактували? Цього Зоя не знала. Її втомлений понівечений мозок не міг цього осягнути.

Вони увійшли до велетенської кімнати, що водночас скидалася на печеру й величну залу древнього замку, облицьовану чорним каменем. На одній із високих стін над каміном, у якому Зоя могла б поміститися не пригинаючись, висів герб. На ньому було зображено три шестикутні зірки, такими символами зазвичай користувалися каельські роди, однак Назяленскі не зналася на геральдиці так ґрунтовно, щоб зрозуміти, яке прізвище Юріс колись мав. Однієї стіни взагалі не було, замість неї виднілися безкраї мертві піски. Зазубрений виступ угорі лише посилив Зоїне враження, наче вона дивиться на світ із печери. Або з пащі тварюки, до чийого черева вона помилково потрапила.

— Чого ти від мене хочеш? — поцікавилася дівчина.

— Коли я піду в засвіти, моя магія залишиться зі мною, а от мої знання — ні. Тож ти станеш їхнім носієм.

— Оце так честь, — без ентузіазму озвалася Зоя.

— Усі ці складені гришами правила, за якими ви живете, кольори, які ви носите… Вважаєте, наче тренуєтеся, щоб стати сильнішими, та насправді ви тренуєтеся, щоб обмежити свою могутність.

Зоя похитала головою. Спершу ця ящірка-переросток украла в неї підсилювач, за який вона заплатила власною кров’ю, а тепер насміхається з тренувань, яким вона присвятила своє життя. Дівчина серйозно ставилася до навчання в Маленькому Палаці, до теорії, яку читала в бібліотеці, до бойових стійок і технік, яких навчилася в хатині Баґхри біля