Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

ворсом інею, а шибки — мереживною памороззю. Вінґе топчеться на місці, щоби не замерзнути, аж тут відчиняє­ться брама і сходами спускається Кардель. Ніхто не пропонує, куди йти — ноги самі несуть їх до Хеппсбрунна, де крізь щогли і линви невдовзі сіятиметься світло.

— Як справи, Жане-Мішелю?

— Не хочу про це говорити.

Кардель замовкає й тицяє дерев’яною рукою на бухту канатів, обоє сідають.

— А що в тебе, Емілю? Як минула ніч? Я заходив до тебе вчора ввечері, кімната була порожня. Судячи з твого вигляду, із тобою сталося щось приємне. То де ти був?

— Точно не знаю, блукав містом. Просто так, мені треба було подумати.

— Цілу ніч? У такий холод?

— Точно.

— Допомогло?

— Так, Жане-Мішелю. Тепер усе готово.

— Ти про що?

— Про те, що все життя був дурнем і боровся з тінями. Вчора я був у своєї братової. Сесіл залишив там докази усього того, що я завжди заперечував. Водночас я знаю, що маю рацію, Жане-Мішелю. Тож як поєднати протилежні принципи, коли добро для одного означає зло для іншого?

Кардель морщить чоло і знизує плечима. Еміль мружиться і підставляє обличчя ранковому сонцю, допоки розжарений диск не сховався у хмарах.

— Ми шкандибаємо заплутаною дорогою життя як уміє­мо. На власний розсуд придумуємо символи і напов­нюємо їх змістом, щоби хоч якось упорядкувати хаос. Звеличуємо їх і радо підкоряємося. Увесь людський рід народжений бути рабами. Брехня, якою себе втішаємо, є нічим іншим, ніж вогнем у горні, де куються наші кайдани.

— Яка така брехня?

— Усе те, у що ми наївно віримо. Наприклад, що чиясь правда важливіша. А вона в кожного своя, кожен сам вирішує, де добро, а де зло.

— То ти тепер ні у що не віриш? І куди нам далі рухатися?

Еміль мотає головою.

— Нічого подібного! Я сам обираю, у що вірити. Але тепер із власної волі, без примусу звички. Весь мій опір батькові та Сесілу — чого я ним добився? Тільки довів, що їхні намагання і мій спротив рівноцінні. Ми поклонялися глузду, як золотому тельцю. А правда в тому, що кожен має приймати самостійні рішення, щойно позбудеться тягаря знань, які йому вбили в голову. Це легко, як підняти пір’їнку, а в мене наче гора з пліч. Я даремно метався зі своїми сумнівами від одного учення до протилежного. Більше не буду. Мої рішення не обов’язково мають здаватися послідовними геть усім. Я ні перед ким не відповідаю й усвідомив це тільки зараз. Жане-Мішелю, я нарешті вільний — і розумом, і душею.

— А Сесіл?

— Його більше немає, зник, як тінь при світлі. Я його пробачив і прогнав. Більше він мене не турбуватиме. Хай мирно спочиває у гробу. Хотілося б, аби він прожив дов­ше, та всі ми пішаки у цій грі випадковостей.

Кардель зітхає, повертається і підставляє сонцю необпечений бік обличчя.

— Емілю, я не вдаватиму, що розумію, про що ти говориш. Досить і того, що один із нас розуміє. Та можу припустити, що ти вдосталь наміркував. Отже, що нам робити далі?

— Ерік Тре-Русур і його Ліннея, нещасний кузен Шильдт, удова Коллінг, хлопці-гернгутери Альбрехт і Вільгельм, чиї життя ми не змогли врятувати, хоча й були напоготові… Я не можу залишити їхні справи без роз’яснення і приректи нещасних на забуття. Треба довести їхню невинність. Тюко Сетон має постати перед судом, його історію має почути кожен, хто має вуха.

— Друзі Сетона зроблять усе, щоб уберегти його.

— Авжеж. Тому в нас є ще одне завдання. Евменідів потрібно знищити. Власне, у цьому й полягали мої сумніви, адже єдина наша зброя — важка й тупа, вона вражатиме усіх без розбору. Нам доведеться свідчити неправдиво і звинувачувати членів ордену у злочинах, яких вони не скоювали. Отака вона, викривлена справедливість. То що, ти готовий продовжити справу, знаючи, що на нас чекає?

Кардель чухає за вухом, де його вкусила воша, і випльовує у воду тютюнову жуйку, таку ядучу, що аж качки розпливаються.

— До дідька їх усіх! Мені байдуже, яким чином вони потраплять до пекла, що швидше, то краще.

— Тоді залишається дівчина. Конче треба, щоби вона передала листа власноруч, аби не виникло сумнівів у його правдивості.

Кардель відвертається, вдаючи, ніби проводжає поглядом чайку. І каже:

— Я знаю, де вона.

25.

Сходи біржі залиті тремтливим світлом із вікон. Їлліс Тоссе розв’язує краватку й розщіпає жилет і сорочку, виставляючи розпашілі груди на вітер. Холод, може, і дошкуляє біднякам у виношеному ганчір’ї, та Їлліса він тільки освіжає. У залі тривають танці, підбори відбивають такт на дощаній підлозі, гримить музика. Тоссе впізнає мелодію, хоча й не пам’ятає назви, пробує насвистувати, але не потрапляє в тон. Він п’яний, але ще є місце для вина, тому Тоссе підносить келих до уст і відкидає голову назад, аби вихилити все до останньої краплини.

Там, угорі, світ зовсім інший. Порожня площа зникає, просвіт між хмарами густо всіяний далекими прегарними зорями. Тоссе дружньо вітається з ними, негучно, але піднесено. Кожна зірка сяє для нього. Голова переважує, він робить крок назад, аби втримати рівновагу, та п’ята наштовхується на сходинку, і тіло м’яко осідає на сходи. Перука злітає, а сам Тоссе ірже, наче кінь. На порятунок поспішають якісь простолюдини, мабуть, сподіваючись, що їм щось перепаде. Якась дивна, тверда на дотик і заклякла рука допомагає йому підвестися.

Тоссе глипає по черзі то на одне, то на друге обличчя — і враз блідне. Заперечливо мотає головою, хоча, здається, обличчя знайомі.

— Зі мною вже колись таке було…

Здорова рука кремезного чоловіка хапає Тоссе під лікоть і, не питаючи, волочить сходами вниз. Їлліс тим часом зосереджується на меншому зростом.

— Що за жарти? Трясця його матері, певно намішали чогось до вина…

За рогом, під дзвіницею церкви Святого Миколая вони зупиняються. Тоссе похитується між фасадом будівлі та дерев’яним протезом. Пальт хрипить загрозливим басом:

— Авжеж, ми точно колись бачилися. Це було саме тут, два роки тому. Вас, гульвіс, дуже легко передбачити, ви жодного балу у біржі не пропускаєте.

Тоссе погрозливо тицяє пальцем у бік Еміля.

— А ти що тут робиш? Ти ж покійник! Якого дідька я поминав тебе шампанським? Що за бісові манери?

— Знайомся,— каже пальт,— це Еміль Вінґе.

Тоссе ще дужче мружиться, повільно киває та незграбними пальцями береться застібати сорочку. Тепло від танців уже вивітрилося.

— Молодший брат… Ач, який подібний. Вічний студент з Уппсали, якщо не помиляюся. Що тобі треба?

Голос у молодшого теж схожий на братовий, хоча й не такий сиплий.

— Ми маємо пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

— Сумніваюся.

— Ми допоможемо тобі потрапити на той світ.

Від такої розмови хміль швидко вивітрюється. Тверезість повертає Їллісу Тоссе відчуття гідності, міцної та непохитної. Скороминуща тривога тепер видається йому смі­ховинною.

— Ви, що, погрожуєте мені? У суботній вечір, у розпал балу? Мене є кому захистити. Та я тільки клацну пальцями, і вас обох відлупцюють, як вуличних псів.

Утім, Тоссе доводиться із роздратуванням констатувати, що пальці його не слухаються і відповідь виходить не такою ефектною. Він робить крок уперед, але відразу ж наштовхується на дерев’янку і відлітає назад, б’ючися головою об камінь.

— А тепер стули пельку