Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

23.

Кардель плентається своїм звичним маршрутом. А що ще робити? У Місті-між-мостами вже не залишилося незвіданих доріг, і йому здається, що вже колись бачив кожне обличчя, яке трапляється назустріч. У надії на останній цьогорічний підробіток до міста повернулися жебраки. Вночі вже заморозки, і невдовзі стане занадто холодно, щоби днями стирчати надворі. Злидні торкнуться всіх, і жебракам перепадатиме ще менше. Темінь спадає все раніше, між пізнім ранком і раннім вечором лише декілька годин кволо сіріє день. Небо над димарями вкрите низькими хмарами. Здається, ніби весь світ кудись опустився.

Кардель ступає повільно, м’язи все ще слабкі й ниють. Якби не колишній авторитет та очевидна бідність, йому було би непереливки у безпросвітних вуличках і темних підворіттях. Мікель обходить увесь острів середмістя — від набережної Солоного озера до берега озера Меларен, від королівського палацу до міських вбиралень. Як зав­жди, безрезультатно. Кімната Еміля порожня і замкнута, його власна також пустує. Кардель роздобуває на вечерю шматок хліба та глек пива і відразу жадібно відпиває декілька ковтків.

У кімнаті холодно. Доводиться поправляти ­залишені по­переднім квартирантом шмати, котрими позатикані щілини у вікнах. Мікель закутується у плащ і чекає, коли кімната хоч трохи зігріється від тепла його тіла. Сидячи на бамбетлі, він слухає, як дзвони відбивають години і чверті, і так до самого кінця дня, аж поки на службу виходить вежова варта. Кардель то провалюється у дрімоту, то прокидається від судом у шиї та спині і знову засинає. І навіть уві сні продовжує блукати вуличками Міста-між-мостами, і лише там знаходить Анну Стіну, відчуваючи торжество і страх.

Кардель прокидається від скрипу дверних завіс. У темряві щось зблискує, до кімнати хтось увійшов. Він не вірить власним очам і тре обличчя, але видіння не зникає.

Це вона: стоїть біля порога й не рухається, наче зачовгана колода позначає межу поміж сном і дійсністю. Паніка стискає груди, йому несила видушити із себе хоч одне слово. Він застигає на ліжку, побоюючись злякати видіння якимось різким рухом. Жінка теж не ворушиться. У випадковому промені з вікна у неї в руці щось зблискує — це лезо ножа.

Кардель нарешті вичавлює із себе голос, невиразний та уривчастий:

— Я довго тебе шукав, Анно. Блукав днями і ночами. Де ти була?

— Далеко.

Кардель підсувається до краю бамбетля, щоби краще її роздивитися. Анна Стіна здається цілою і неушкодженою, лише смертельно бліда. Мікеля це тішить, байдуже, що буде далі, і він замовкає, даючи їй час зібратися з дум­ками.

— Мої діти мертві,— каже жінка.— Мені сказали, що у цьому винен ти.

Кардель летить у провалля, голова йде обертом, а він все падає, падає…

— Правду кажуть.

Мікель підводиться і йде назустріч жінці. Анна Стіна підносить ніж.

— Анно, якщо ти прийшла, щоби поквитатися зі мною, я не перечитиму. Моя вина тяжка. Забирай усе, що маю. Хотілося би віддати тобі більше, щоби ти могла придбати щось цінне.

Мікель стає на коліна перед жінкою і повільно кладе здорову руку на її пальці, що тримають руків’я ножа. ­Тягне руку до себе — так, аби вістря торкнулося шкіри в ямці над грудною кліткою.

— Ріж ось тут, смерть наступить швидко. Навіть не знадобиться багато сили, я сам бачив таке не раз. Але крові буде багато, тому краще відійди вбік, щоби не захляпатися.

Кардель зусиллям волі змушує себе відпустити її теплу руку. Заплющити очі так само не просто, однак він зажмурюється, радше задля Анни Стіни. Він і так отримав більше, ніж хотів. Згадує минуле й сам не усвідомлює, чи вимовляє ці слова вголос, а чи лише подумки.

— Між нами завжди було лезо ножа. Третя спроба буде вдалою.

Десь глибоко пихкає жаром пекло і з гуркотом розчиняє перед Карделем ворота, щоби завершити справу, розпочату на Горнсберґет. Та розплющивши очі, Мікель бачить, що ніж лежить на підлозі, а Анна Стіна сидить у кріслі. На шиї лише подряпина, крапля крові, не більше. Кардель чомусь злоститься: він уже приготувався, а йому чомусь відмовили. Душу роздирає почуття вини і несплаченого боргу, що зростатиме й далі.

— Хіба ти не для цього сюди прийшла?

— Я прийшла засвідчитися в тому, у чому не повинна була сумніватися.

— У чому саме?

— Робити добро задля власної вигоди і вчинити зло з найкращих міркувань — не одне й те саме. Ти вбив моїх дітей ненавмисно.

— Лише із власної дурості. Зі злості бовкнув зайве, гадаючи, що Ерік Тре-Русур нічого не почує. Я сам уклав йому до рук зброю для помсти.

Від сорому Кардель замовкає. І все ж досі жевріє крихка надія. Він наважується спитати:

— Ти пробачиш мене, якщо вже не вбила?

— Я цього не казала.

— То що тепер?

Анна Стіна гладить його обпалену потилицю, вкриту тонкою, наче крило метелика, шкірою. Кардель відчуває, як здригаються пучки її пальців, а її жах відлунює в його тілі.

— Я не знаю, що відбувається після смерті. Мая і Карл прожили так мало. Мені сниться царство тіней, де витають душі тих, кому не дозволили жити. Хтозна, може, і справді існує таке місце, може, діти прийшли до мене саме звідти. Моє лоно дало їм людське життя бодай на кілька місяців. Зараз Мая і Карл повернулися туди, звідки прийшли. Мені здається, вони чекають, аби їх покликали назад. Ночами я чую, як малюки кличуть маму своєю дитячою мовою. Я хочу забрати їх до себе — якщо не обидвох, то хоча би когось одного.

Глашатай десь удалині сповіщає другу годину ночі. Зимове небо, як завжди, соромиться людського погляду і з’яв­ляє­ться тільки вночі. Хмари розсіюються, відкриваючи зірки.

— Ти знаєш мою історію, Мікелю. Чоловіки завжди мене кривдили. Ви мене знищили, і я ніколи не зможу насолоджуватися близькістю із чоловіком. Та зараз мені потрібен чоловік, а крім тебе в мене більше нікого нема.

Кардель оніміло хитає головою.

— Поглянь мені в очі і зізнайся, що це не те, про що ти завжди мріяв.

— Ні, Анно, не в такий спосіб.

— Еліас розповідав мені все, що підслуховував під вік­нами повій. «Нічні метелики» ретельно лічать дні й не працюють тоді, коли зростає ризик зачати дитину. А я зробила навпаки — саме зараз у мене такі дні. Ти сам визнав свою вину, то я прийшла по відплату.

Анна Стіна довго розстібає блузку, і в сяйві зір окреслюються обриси її оголеного тіла.

— Якщо хочеш, я вдаватиму, ніби мені приємно.

А далі обоє вдають, що відчувають насолоду.

24.

Рано-вранці у знівечені двері Карделевої кімнати стукає Вінґе. Сонце ще не зійшло, у скупих променях світанку видно лише горизонт. За дверима чути важкі кроки. Мікель відчиняє, у вузькій щілині з’являється половина вкритого опіками обличчя і спухлі очі. До кімнати Кардель не впускає.

— Емілю, спускайся і почекай на вулиці. Я припудрю пе­руку і вийду.

На вулиці темно, єдиний на цій вулиці ліхтар догорів, над ґнотом здіймається кіптява. Мороз встелив бруківку