Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Еміль Вінґе стишує голос і підходить ближче.

— Пригадуєш екзекуцію Маґдалени Руденшельд минулої осені? Її на якийсь час кинули до Прядильного дому, поки шукали краще помешкання. Звідти пані Руденшельд передала листа зі списком усіх соратників Армфельта, налаштованих на повалення влади зі зброєю в руках. Змовники і досі не знають імен один одного. Пізніше лист був загублений. Тепер він у нас.

— А я тут до чого? Мені начхати на політику. Якби дуже припекло, я би запросто насцяв на могилу Ґустава, і байдуже, якби трохи захляпав плащ Ройтергольма.

— Ти прекрасно розумієш, що станеться з тими, чиї імена згадані в листі, якщо він потрапить до рук представників режиму. А особливо зараз, коли було вчинено замах на самого герцога.

— Не заздрю їм. Пані Руденшельд пощадили тільки тому, що в неї є цицьки і передок. А от усіх до одного хлопів барон звелить висікти різками і колесувати на Гаммарбю, щоби більше нікому не приспічило протестувати. Якщо Анкарстрем підглядатиме з пекла, то його власні останні години видадуться йому дитячими витівками.

— У кінці листа досить місця. Можна запросто дописати твоє ім’я.

Тоссе блідне. Даремно перебирає губами, не спроможний видати ні звуку. Спирається на стіну й наче наяву чує тріск кісток і шипіння розжарених щипців. Сіпається то праворуч, то ліворуч, та врешті його коліна підкошуються, і Тоссе блює собі прямісінько під ноги. Вінґе з Карделем чекають, поки спазми минуть. Тоссе намацує руками опору, щоби підвестися, й озивається жалюгідним голосом:

— Чим я можу допомогти?

Вінґе набридло чекати на невдалі спроби чоловіка відновити рівновагу, і він сідає навпочіпки.

— Ти входиш до числа Евменідів. У вас є внутрішнє коло, що визначає, які питання ставити на голосування, чи не так?

— Найімовірніше тепер ми називатимемось Вакханками.

— Байдуже. Відповідай на запитання.

— Так, правда. Це вузьке коло, не всі в ордені знають, хто до нього входить.

— Знайди їхні імена.

— Як?

Кардель ричить.

— Якби це було так просто, ми б і самі це зробили, замість того, щоб тупцяти у твоєму блювотинні. Знайди їх!

Вінґе менш категоричний:

— Якщо в когось і є перелік членів внутрішнього кола, то хіба в Ансельма Буліна. Навідайся до нього й роздобудь імена. Кардель проведе тебе і чекатиме надворі.

Тоссе видає якісь незрозумілі звуки. Кардель розминає шию, хитаючи головою у всі боки, щоби позбавитися судом, а тоді додає:

— Я чув, що Анкарстрему спочатку відрізали прутня і натерли ним писок, а тоді вже відрубали голову.

Шлунок Тоссе вже порожній, на бруківку рясним потоком ллється сама жовч.

26.

Їлліс Тоссе заносить кулак, щоби постукати у браму будинку Буліна на вулиці Ґаффельґренд. Він знає, що за ним стежать, можна навіть не обертатися. Трохи вище, на розі будинку, у тіні згаслого ліхтаря ховається Кардель. Алкоголь вивітрюється, стає зимно. Тоссе труситься від холоду, розтирає долонями груди, живіт і плечі. Тоді збирає волю в кулак й опускає руки. У вікні на третьому поверсі горить світло, і вже за декілька секунд чується повільне порипування сходів у такт ходи господаря з його подагрою. У відчинених дверях з’являється ніс Буліна, старий міряє Тоссе здивованим і роздратованим поглядом.

— Тоссе? Що сталося? Уже далеко за північ!

— Ансельме, нам конче треба поговорити. Будь ласка, дозволь увійти.

Булін кривить рота від панібратського звертання, нахиляється ближче і принюхується.

— Ти п’яний?

Тоссе розпачливо зітхає.

— Уже не дуже.

Якусь хвилину він мовчки товчеться на місці, і Булін урешті знизує плечима й відступає у бік.

— Що ж, заходь. У моєму віці так і так не спиться.

Булін повільно піднімається сходами, спираючись то на тростину, то на поруччя, а слідом за ним крокує Їлліс Тоссе. Вони йдуть до світла — у кабінеті Буліна в канделябрі горить самотня свічка. На півдорозі їх перестріває сон­ний слуга в незаправленій сорочці. Мабуть, прокинувся від грюкання у двері й поспішає запалити решту воскових свічок на розлогому бронзовому гіллі.

— Хочеш кави, Їллісе?

— Залюбки, якщо розділиш зі мною кавник.

Булін відсилає слугу й опускається у витерте крісло із глибокою вм’ятиною на сидінні. Ретельно набиває люльку, а Тоссе подає йому запалену скіпку. Невдовзі слуга повертається з тацею, на якій парує мідний кавник, стоять тонкі, майже прозорі порцелянові горнятка й тарілка пшеничного печива, наполовину покритого загуслим шоколадом. Кімната заставлена заскленими шафами з метеликами, кожен із яких пришпилений срібною голкою. У деяких дверцята відчинені, а на окремій подушечці пришпилені яскраві крильця, що очікують потрапляння на правильне місце.

Булін розливає каву, доки Тоссе роззирається.

— Переставляєш метеликів?

Булін знизує плечима і робить ковток.

— Цікава річ, Тоссе. Інколи мені здається, що нареш­ті я розмістив їх ідеально. Аж раптом з’являється ідея, що, наприклад, косатцеві мають бути поруч із сонцевиками, бо і ті й ті мають смуги на крилах, і я цілу ніч їх міняю місцями. А наступного ранку їхні яскраві кольори ріжуть мені очі, і я повертаю все на попередні місця.

Булін глибоко затягується і повільно випускає дим, закинувши голову назад і примруживши очі.

— Це стосується Тюко Сетона, чи не так?

— Він і досі в тебе?

— Тюко ще гостює в мене, але має окреме помешкання. Двері, що ведуть до нього, я замикаю на ніч на засув, тому можеш не хвилюватися.

— Мене турбує зміна назви ордену.

— Хочеш сказати, що надаєш перевагу класичним грецьким трагедіям?

— Що?

— Не зважай, це був жарт.

Булін тре втомлені очі, а Тоссе доливає кави в горнятко господаря, водночас розглядаючись у кімнаті. Серце починає битися швидше, коли Їлліс помічає на письмовому столі елегантну теку з тисненої шкіри. Востаннє він бачив її під пахвою у старого, коли той приймав гостей на сходах Незрівнянного палацу, ставлячи галочки навпроти імен, які йому шептали на вухо.

Булін сонно веде далі:

— Не розумію, чому ти так переймаєшся цією дрібницею. Наше товариство давно має звичку час від часу міняти назву, коли є нагода та натхнення. Саме до цього і спонукав їх маскарад Сетона. Зміна назви нам усім на користь, це допоможе замести сліди. У наших рядах чимало шанувальників літератури, і хтось побачив у ньому схожість із долею царя Пентея, що потерпав від прихильників Діоніса. Звідси і назва. Із Сетоном вона пов’язана побічно, та й ідея йому не належить.

— І все ж…

— Скажи краще, чим Тюко так тобі насолив?

— Він не такий, як ми.

— Ти його не розумієш, і це тебе лякає. Тебе нема за що ганити, справа у твоїй природі. Те, чого ми не розуміємо, неможливо передбачити, тому воно не викликає довіри.

— А як щодо тебе? Ти розумієш Сетона?

— Гадаю, що так. Але я багато чого знаю про його походження, тож можу здогадуватися, чим він керується. Якщо інші члени ордену шукають задоволення, то Тюко цікавить смерть. Більшість із того, що він говорить, аби завою­вати нашу прихильність,— лише цитати із французьких книжок, написаних кимось дуже далеким від реальності. Ну, гаразд, це довга історія… По суті, ти маєш рацію, водночас наші з Тюко інтереси багато у чому перетинаються. Quod erat demonstrandum[36].

Булін допиває каву до дна і кривиться від гущі. Тоді нахиляється у кріслі вперед із тим виразом обличчя, що