Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Ніклас Натт-о-Даґ

1795

Хто пряде нитку, що вказує нам

шлях у лабіринті темних інстинктів?

Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад (1795)

Персонажі, про яких ідеться в романі

Тюко Сетон — відступник ордену Евменідів. Колишній рабовласник у шведській Вест­Індії, який після повернення додому взявся опікуватися сиротами, щоби прикрити благочинством минулі злочини. Причетний до вбивства дружини Еріка Тре­Русур, чиє життя було зламане цією подією. Після пожежі в сиротинці на Горнс­берґет — злиденний і беззахисний утікач.

Жан-­Мішель Кардель, званий Мікелем,— колишній артилерист, який втратив ліву руку у битві при Свенс­ксунді. Служить у сепарат­варті[1]Випадково виявився причетним до пожежі на Горнсберґет, де живцем згоріли двійнята Анни Стіни Кнапп, вважає себе винним у їхній смерті. Отримав тяжкі опіки, хоча совість мучить його більше, ніж шрами.

Сесіл Вінґе — юрист, позаштатний співробітник управління поліції. Зразковий раціоналіст. Мертвий і похо­ваний.

Еміль Вінґе — молодший брат Сесіла. Вічний студент Уп­сальського університету — на знак протесту проти вимог батька. Завдяки Карделеві продовжує справу покій­ного брата, що призводить до фатальних наслідків. Колись пиячив, аби позбутися видінь, наразі тверезий.

Анна Стіна Кнапп — бранка Прядильного дому[2]із якого втекла; удова й віднедавна бездітна. Отримала доручення від торгівця людськими життями Дюлітца розшукати у Прядильному домі на Лонгольмені зрадницю Маґдалену Руденшельд, завдяки якій стали відомі імена учасників змови Армфельта проти регентського правління.

Мая і Карл — двійнята Анни Стіни Кнапп, що згоріли живцем у сиротинці на Горнсберґет, не відсвяткувавши навіть своїх перших іменин.

Ерік Тре-­Русур — молодий шляхтич, пацієнт божевільні Данвікен, трепанований. Спалив дитячий притулок, аби помститися Сетону за обман. Убитий розгніваним Карделем під час пожежі.

Ліса-­Одиначка — бродяжка, влітку мешкає у тій частині стокгольмського приміського лісу, що зветься «Велика Тінь». Допомогла Анні Стіні в одній нагальній справі; восени втекла на південь, аби уникнути відповідально­сті і залишитися вірною своєму імені.

Петтер Петтерссон — головний наглядач Прядильного дому на Лонгольмені. Відпустив Анну Стіну в обмін на обіцянку, що не була дотримана; взяв у заклад лист пані Руденшельд.

Ісак Райнгольд Блум — секретар у стокгольмському поліцейському управлінні, безталанний поет. Колишній колега Сесіла Вінґе, наразі покровитель Еміля Вінґе.

Дюлітц — колись давно втік із Польщі, торгує людськими життями.

Міранда Сетон — дружина Тюко, паралізована і прикута до ліжка; чоловік не дозволяє їй піти із життя — всупереч її власному бажанню. Сприяла Емілю Вінґе та Мікелю Карделю в пошуках Тюко.

Ґустав ІІІ — божою милістю король шведів, гетів та вендів. Поранений пострілом в Опері, помер у березні 1792 року.

Ґустав Адольф Ройтергольм — очільник регентського правління, якого також називають «великий візир». Йому належить реальна влада в королівстві. Дратівливий, марнославний і налаштований викоренити всіх прихильників попереднього правителя.

Герцог Карл — молодший брат покійного короля Ґустава, регент, який керує державою до повноліття короля. Не цікавиться політикою, вірний пес Ройтергольма.

Герцог Фредрік Адольф — наймолодший брат Ґустава ІІІ, безтолковий принц. Сибарит.

Ґустав Адольф — єдиний син Ґустава ІІІ, формальний король Швеції. Неповнолітній, перебуває під опікою регента.

Ґустав Маурітц Армфельт — улюбленець покійного короля. Втік із країни, бо був викритий як очільник змови проти регентського правління.

Маґдалена Руденшельд — у минулому придворна дама, коханка Армфельта й учасниця змови. Перебуває в ув’яз­ненні на Лонгольмені.

Юган Ерік Едман — статс­секретар, підпорядкований канцлеру юстиції. Прислужник барона Ройтергольма, завзятий і безжалісний переслідувач ґуставіанців.

Маґнус Ульгольм — начальник стокгольмської поліції. При­власнив церковні кошти, призначені для виплат удовам. Пройдисвіт.

Орден Евменідів — спільнота заможних мужів, котрі шукають вишуканих розваг, прикриваючись благочин­ністю.

Пролог

Осінь 1794

І

Ще недавно його світ повнився радісним співом смичків і струн, а зараз, цієї осінньої ночі, зловісно б’ють церковні дзвони. Здається, ніби цей грізний гул — довга рука правосуддя, що закликає схопити беззахисного втікача. Коли закінчуються темні вулички, Тюко Сетон щулиться і навпочіпки крадеться у бік Пульгемського шлюзу. Яма з-під вибитої бруківки зриває пряжку з лівого черевика, та його це не зупиняє. Тільки йде обережніше, щоби не загубити взуття.

Тюко залишився сам, Жаррік зник, не попрощавшись: схопив гроші за своє останнє повідомлення і пірнув у кот­русь із бічних вуличок. Сетон не здивувався, бо нічого іншого не очікував. Він утратив усе, а охочих отримати винагороду за його голову знайдеться чимало. Краще самому пообрубувати всі зв’язки, ніж бачити, що робить із людьми пожадливість. Останні крихти довіри невдовзі з’їсть зрада.

На хвилях Солоного озера плавають гуси, у світлі зір їх видно аж до самого обрію. На мості доводиться триматися за поруччя, щоби не послизнутися на дошках. Вітер зі страшною силою б’є хвилі Меларена об каміння, вода проникає крізь усі шпарини в настилі. Там, де шумовиння гладить мури, вчувається зловтішний шепіт: «Онде лихварі вже наступають тобі на п’яти. Ти прострочив усі борги, розплачуватися будеш хіба кров’ю із жил».

Уже на тому боці Сетон швидко знаходить бричку, віз­ник спить на передку, засунувши руки під пахви і звісивши голову на груди. Поки кінські копита відбивають такт, Тюко пригинається за склом, каламутним від бруду і тріщин. Під стіною лежать опалі пелюстки троянд, їх раз у раз здіймає вихором вітер. Сетон стукає у двері і крізь зуби проціджує служниці своє ім’я, а тоді вириває з її руки нічник. Слухняна дівчина, щойно розчахуються двері, мигцем відступає з дороги. Вже з веранди чути сморід із покою, що не приховати жодними парфумами.

За дверима Тюко затуляє носа напахченою шовковою хустинкою, але відразу ж передумує і повертає хустинку назад до кишені. Не хоче, щоби вона бачила, що спонукає його до дії, нехай навіть з огиди. Рука Тюко на якусь мить застигає на холодній латунній клямці. Зрештою Сетон відчиняє двері і заходить у темінь спальні.

Сморід за порогом густий, наче дим або туман. Латунний свічник сліпить очі, тому Тюко ставить його на стіл коло стіни і завмирає перед широкою тінню балдахіну: за густим серпанком завіси ховається господиня. Коли гучне серцебиття влягається, Сетон чує дихання — спокійне та обережне, не схоже на хропіння. Значить, не спить. Сетона переповнює гнів — вона вже зараз виявилася сильнішою. Лежить собі, як змій у печері, і споглядає його з тим терпінням, що за всі ці роки стало безмежним. Сетонові до її терпцю — як до неба.

— Любий Тюко, як же я чекала.

Сетон здригається від цього голосу, бо знає наскільки він оманливий. Параліч спотворив колись струнке тіло, але голос не змінився. Попри жахливі муки вона смакує слова, наче мед. Тюко рясно пітніє під сорочкою і видушує із себе у відповідь:

— Мірандо…

Почувши своє ім’я, Міранда вибухає сміхом. Сетон відчуває, як різко набрякає язик, а думки стають повільними і лінивими. Він знову втрачає перевагу, тож Міранда веде далі:

— О, Тюко, твій