read-books.club » Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 72 73 74 ... 123
Перейти на сторінку:
І врятувався.

Відтоді я думав лише про одне — нашу зустріч. Вона марилась мені вдень і вночі. Я прокидався і не міг заснути. Заклавши руки під голову, кайфував від неспання. Під ногами зʼявився ґрунт. Серед темряви, хоч в око стрель, усе стало до неможливості виразним. Речі набувають контурів незалежно від ступеня освітлення. Ми неодмінно зустрінемося — вже заради цього варто було вийти на свободу.

Я хотів побачити їх, обійняти і пригорнути, як справжніх друзяк. Мені кортіло розпитати їх про дещо. Я скучив за звичайним людським спілкуванням. Жадав, щоб вони розповіли мені, як їм велося без мене, куди ходили, що бачили, кого ще спровадили на той світ, і хто цього разу сидів замість них. Кінець кінцем, що змінилося в цьому світі, якщо взагалі що-небудь змінилося. Я хотів, щоб вони мені все пояснили. Поділилися сокровенним. Хотів почути це з їхніх смердючих пельок, щоб воно прозвучало їхніми брехливими голосами.

Якби вони лише могли уявити, як я скучив за ними! Хай там що, розлука протривала довгенько — незрівнянно довше, ніж волілося б. Забивши на одну, я й не підозрював, що пройду ще одну школу, порівняно з якою деревʼянка старого поставатиме лагідною пірʼїною. Старий мовби готував мене спеціально для цього.

Тоді як я випав з їхніх мізків. Я не розумів, як можна забути. Мене мало не забили до смерті, а я не забув. Очунявши, все пригадав. Кожний звук, кожний порух, найменшу детальку. Я складав памʼять, як дитина кубики. Я вийшов на своїх власних, а могли винести.

Я тримався за спогад — за ту мить, коли мене доправили сюди на таксі. Лягаві, знаючи, що я не скоро знову пересуватимусь вулицями, не дали бодай разок зиркнути в заґратоване віконце.

Водій нісся, як скажений пес. Він ненавидів мене, хоча я йому нічого не заподіяв. Ненавидів увесь світ, ладний рознести його деренчливою халабудою. Петляв, шарпаючи з боку на бік. Вони не дали мені прихилити голову. Просто прихилити на мить голову. «Як постелив, брате, так виспишся». І на цьому спасибі.

Двоє не зводили з мене очей, тоді як третій раз у раз припадав до віконця, наче це його транспортували; я почав задихатися, віконце було останньою надією, такою близькою і недосяжною. Сонце мовби дражнилось зі мною.

Я мав удосталь часу обмізкувати все. Коли пʼятизірковий готель опинився позаду, час блискавично перекрутився до початку. Так ніби не було проклятих років. Наче їх стерто, як плями зі столу.

Я вийшов і пішов — звідти, де колись зупинився. Від постійного топтання на тому самому місці ноги розівчились пересуватися. Забули, як це — йти, коли ніхто та ніщо не обмежує тебе. Скільки заманеться — до нескінченності.

Я дибав, наче на милицях. Я скидався собі на мого старого. Кожний крок, віддаляючи від колючого дроту, наближав мене до мети. Ноги звикали до вільного пересування, вони мовби пригадували і впізнавали.

Ні, я не побував на Місяці, хоча можна сказати й так. Я просто рушив після невеличкої перерви далі. Звідти, де зупинився. Я йшов. Я відчув, що таке — бути щасливим.

Віяв весняний вітерець. Хоч одягу на мені було благенько, мені стало душно. Мною похитувало. Міцніше за коньяк лише повітря свободи.

Атож, ти на свободі, братику. Вчора я втратив її, сьогодні здобув. Між вчора і сьогодні нічого не сталося. Від цієї миті я сам собі танцюрист.

Опинившись на вулиці, я почув звуки довколишнього життя, благодатні і неповторні. Я вбирав їх і не міг насититися. В ті хвилини я наново народився на світ, цього разу без посередництва старої. Ніхто не стане мені більше на заваді.

Я не такий, я все памʼятаю. Я взяв їхню провину на себе, все вірно, жодної помилки. Жодна падлюка не задала уточнюючого запитання, ніхто нічого не поставив під сумнів, всі зітхнули з полегшенням, і лише натовп обурено загудів. Їм не сподобався вирок. Вони вважали його надто мʼяким.

«Тебе засудять, а потім амністують». Мені подобалося те слівце. Воно підвищувало мене у моїх очах. Я був кимось. Зі мною рахувалися. Більше цей варіант не пройде. Я подбаю про це.

Батя справжнього вбивці день і ніч домовлявся зі мною, як запроторити мене за ґрати, щоб я не створив при цьому проб­лем. У нього був добре підвішений язик. Він сипав перлами на кшталт «перепрошую» і «даруй»: «Даруй, тобі доведеться відсидіти замість мого синка, і краще, якщо ти погодишся на це добровільно». Цього він, звичайно, не сказав.

Він довго вибачався, палко запевнюючи, що не мине кількох місяців, як мене звільнять. Про все вже домовлено. Я не встигну кліпнути оком. Повір. Так, повір. Саме так він сказав. «Ти ж потерпиш трошки, еге ж?» Коли я кивнув, він з великим полегшенням додав: «Ти розумний юнак». І: «На тебе чекає велике майбутнє». На прощання лицедій підніс руку зі стиснутим пʼястуком. «Ми переможемо». Його останні слова. Він не збрехав — вони справді перемогли.

Його пускали безперешкодно, хоча він не доводився мені родичем, ніким. Цабе зі звʼязка́ми, яких вистачило впакувати мене за ґрати. Мовляв, він теж був таким, як я, і з ним свого часу також трапилося щось подібне. А я, Піноккіо, розвісив вуха. Вони переконали мене, що так буде краще для всіх. Для них так справді було краще — для всіх, окрім мене.

Мій шлях склепав суд — що ж, я пішов ним. Він нічим не кращий і не гірший за інші. Я чесно йду і не маю наміру відступати. Я не ренеґат. Я просто не прощаю брехні. Я фінка в руках твого Бога, мала. Того, що його наквацяв твій богомаз. Ми ще з тобою станцюємо. Я в блискучій формі, сьогодні, кицюню, музику замовляю я.

Й ось я сидів. Я розташувався на асфальті — в тюрязі було не набагато комфортніше. Якби мені запропонували вибір між нарами і асфальтом, я обрав би асфальт.

Перехожі сунули тупо і німо. Довго я все одно не збирався так сидіти. Я спостерігав шамотню і на повні груди вдихав повітря, за яким скучив, — цього разу в мене його ніхто не відбере.

Картуз я поклав перед собою. З перспективи, максимально близької до землі, власники ніг, які проходили повз мене, видавались недоладними ляльками. Одні крокували в один бік, інші — в протилежний. Я нічого не знав про них, вони нічого не знали один про одного, рівно як і про мене.

Інколи якась істота розщедрювалась на монетний дрібʼязок. Якщо сидіти день у день, можна було б зібрати на

1 ... 72 73 74 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"