Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Раптом на обрії з’явився новий загін. Миттєво козаки знову приготувалися до бою. Але це виявилося зайвим, адже в загоні були січові козаки на чолі з кошовим отаманом. Троє друзів зрозуміли, чому Хмельницький почав утікати від поляків — він знав, що йому прийдуть на допомогу й тому тягнув час, очікуючи січових козаків.

Федір Лютай[59], який нещодавно був обраний кошовим отаманом, під’їхав до Хмельницького. Одразу було видно, що ці двоє давно знайомі — так тепло вони привіталися один з одним. Хмельницький щось говорив Лютаю, а потім указав на Тимофія. Кошовий усміхнувся, а потім поманив його до себе.

— Не очікував, що серед моїм хлопців знайдеться такий розумний та хоробрий, як ти, синку, — привітно, але стримано сказав кошовий, уважно роздивляючись Тимофія. — Ти всім життя врятував. Ми могли й не встигнути.

— Я зобов’язаний тобі життям, Тимофію, — усміхнувся Хмельницький, але якось вкрадливо. — Навряд чи нас усіх доправили б до Потоцького живими.

— Нічим ти мені не зобов’язаний — я зробив те, що мені веліла моя честь! — сухо відповів Тимофій, чудово розуміючи, що й кошовий і Хмельницький його перевіряють, намагаючись зрозуміти причини його вчинку.

Але Хмельницький із кошовим лише солоденько усміхнулися на цю відповідь.

— І все-таки ти запекло ризикнув своєю головою! — відповів Богдан. — Бережи її! Вона нам усім ще знадобиться.

Короткий зимовий день згасав. Сонце швидко хилилося до обрію й забарвило небо морозним рожево-червоним кольором, обіцяючи мороз наступного дня. З півночі воно потемніло через хмари, що несли в собі сніг. Весь загін, не гаючись, попрямував до Січі. Лапатий сніг повільно кружляв, м’яко лягаючи на политу кров’ю суху траву, і робив те, чого не спромоглися живі — укрив тіла мертвих білим саваном.

Дорога минула швидко, і в останніх променях зимового дня Микитинська Січ зустріла своїх вірних синів темною громадою, освітленою вогнями. Після придушення козацьких повстань 1637–1638 років колишню Базавлуцьку Січ, розташовану в недоступних для ворога Базавлуцьких плавнях, у 1638 році зруйнували за наказом польського уряду. Нову Січ козаки побудували на лузі, який із трьох боків омивали невеликі дніпрові протоки, а з півдня — сам Дніпро. Тут козацька столиця не була захищена з трьох боків дрімучими плавнями та гаями, що давало змогу Речі Посполитій краще її контролювати. Але загалом розташування цієї Січі було не таке вже й погане — з прадавніх часів на Микитиному Розі була переправа через Дніпро. У цьому місці могутня ріка звужувалася до двох-трьох миль, а влітку, особливо у спеку, так міліла, що вершник із легкістю міг переїхати через неї, навіть не намочивши стремен свого коня. Тому Микитин Ріг використовували купці під час торговельних поїздок до Криму для переправи через Дніпро. Тут козакам було зручно здирати з купців плату за переправу і продавати воєнні трофеї. Але й татарам також було досить зручно перебиратися через Дніпро для набігів в Україну та Польщу. Тому Микитин Ріг мав важливе стратегічне та оборонне значення для південних кордонів.

Перед Січчю розкинулося передмістя як довга вуличка із шинками, кузнями та майстернями, маленькими крамничками, у яких продавали всілякі необхідні дрібнички. А сама козацька фортеця лежала за широким ровом, була оточена високим земляним валом зі встановленим на ньому міцним частоколом із загострених угорі стовбурів дерев, зі сторожовими вежами, гарматами та бійницями. Ще одна вежа-дзвіниця була на межі між Січчю й передмістям. Козаки минули передмістя та в’їхали через масивні й міцні ворота всередину.

За частоколом, уздовж земляного валу, розташовувалися курені, у яких жили козаки, арсенал, де зберігали гармати й порох, січова школа, у якій навчали грамоти хлопчиків — майбутніх козаків. У центрі, на широкому, рівному та чистому майдані була відбудована висока дерев’яна церква на честь Покрову Пресвятої Богородиці — Святої Заступниці та Покровительки козаків. Тут же були військова козацька скарбниця, невеликий будиночок кошового отамана й січова канцелярія.

Троє друзів повернули коней до свого Величковського куреня. Як же втішно було знову бачити довгий, зрубаний із дерева курінь! Якою радістю було знову зустріти товаришів! Для Влада, Марка й Тимофія курінь був не просто казармою, а рідною домівкою.

Відчинивши низькі двері з напівкруглою поперечиною й різьбленими, пофарбованими зеленою фарбою лутками, Тимофій увійшов у широкі сіни. Тут була курінна кухня, відділена від житлової частини перегородкою. У сінях стояла піч, груба якої була виведена в житлове приміщення. У печі весело тріскотів вогонь. Хлопець пройшов далі, окинув курінь поглядом — нічого не змінилося відтоді, як він поїхав звідси влітку! Не змінилися ані помости уздовж стін, де спали козаки, ані довгий стіл, або сирно, як його називали запорожці, що тягся від порога до покуття, де висіли образи́ різних святих та лампадка і стояла кружечка-карнавка, куди запорожці клали гроші на закупівлю провізії наступного дня. Так само на стінах висіла зброя, а великі панікадила під стелею висвітлювали курінь.

Тимофій присів на те місце, де він звичайно спав. Хлопець відчув, що нарешті повернувся додому. Дійсно, тут його справжня домівка. Адже ані гостинний будинок Марка, ані його власний багатий та пишний маєток не зможуть замінити простоти його куреня. У двері просунулося обличчя Влада: «Красунчику, нам пощастило — хлопці саме лазню натопили. Ходімо паритися!» Тимофій кивнув, дістав чистий одяг і вийшов.

Уже пізно ввечері Тимофій стояв на валу й задумливо дивився у степ. Сніг припинився, небо очистилося від сніжних хмар, і зійшов круглий, сумний місяць, заливши своїм мертвим світлом побілілі степові рівнини. У темно-синьому оксамиті нічного неба холодно заблищали далекі зірки, а трохи далі водна гладь Дніпра, який ще не встиг укритися льодом, відбивала місячні промені, ділячись їхнім світлом із навколишнім світом.

Тимофій не міг заснути, тому й вийшов на свіже повітря з натопленого куреня. Він подумки перебирав події прожитого дня й думав про Орисю. Сьогодні