Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

він відчайдушно ризикнув життям, але ж він обіцяв коханій повернутися живим. Мабуть, її молитви насправді бережуть його, якщо нині залишився живим. Згадуючи милий образ коханої, Тимофій линув думками туди, де тепер було його кохання. Що зараз робила Орися? Він згадував, як у дорозі вона засинала в його руках, пригорнувшись до його плеча. Наразі вона теж, найімовірніше, спить, заплющивши свої прекрасні очі.

— Тобі не спиться, Красунчику? — чийсь голос вивів його із задуми.

Тимофій озирнувся й побачив Хмельницького. Опальний чигиринський сотник відразу ж після приїзду пішов до будинку кошового, куди зібралися інші козацькі старшини про щось радитися, і, очевидно, після цієї ради сон також не йшов до чоловіка. Тимофій ствердно кивнув. Хмельницький став поруч із хлопцем, спрямувавши погляд своїх темних очей на білу рівнину.

— Звідки ти знаєш мого батька? — запитав Тимофій.

— Ми разом із паном Микитою воювали під Смоленськом[60], — відповів Богдан. — Ми тоді дуже подружилися.

Тимофій згадав, як батько та старший брат брали участь у Смоленській війні. Йому тоді було дев’ять років, тож якраз навчався у Львівській школі. От лише батько рідко згадував ту війну й мало розповідав про неї синові — старому шляхтичеві було прикро, що довелося воювати проти одновірців, таких само православних християн, як і він. Але наказ короля є наказ!

— Чому ти сумний? — запитав Хмельницький.

— Це так помітно?

— Так, помітно. Що гнітить тебе, Тимофію? Або ти запізно шкодуєш про свій сьогоднішній учинок? — хитро запитав Богдан, сподіваючись розговорити хлопця.

— Ні, я не шкодую. Я просто згадав про те, що дав обіцянку одній людині повернутися живим, — задумливо промовив Тимофій.

— А! Мабуть, це дуже дорога для тебе людина, — сказав Хмельницький, здогадавшись про причину його суму. — Отже, ти зобов’язаний виконати обіцянку, яку дав прекрасній панночці. А чому ти вирішив стати на мій бік? Адже ти шляхтич, і, як мені відомо, ваш рід багатий, та і брат твій нині не остання людина. Що змусило тебе?

— Навіть знатним і багатим я не вільний. Не вільний жити так, як прагну. Я змушений захищати свої права, свою віру, захищати все те, що дароване самим Богом не лише мені, а й кожній людині, — волю та свою гідність. Не тільки мене, а й мій народ гноблять та принижують. Хіба можу я стояти осторонь? А чому ти, Хмелю, вирішив підняти повстання? Невже лишень через свої кривди? — у відповідь запитав Тимофій.

— Не тільки, — з усмішкою відповів Богдан. — Мені дорога моя країна. Її лихо стало моїм лихом. Її біль — мій біль. Її свобода — моя свобода. Україна в мене одна, тож з усіх можливих панів я вибрав її. І прагну служити їй усім серцем і всією душею своєю. Є мудра приказка, що в дурнів думки сходяться. Вочевидь, ми з тобою два дурні, якщо однаково думаємо, якщо доля звела нас за таких обставин і ми обоє готові голови скласти за чужу свободу. Vita sine libertate, nihil![61]

Тимофій усміхнувся, а потім вкрадливо запитав:

— А ще ми обоє пішли на цей відчайдушний крок тому, що нам обом важливе кохання жінок. Чи не так?

Йому не подобалося, що Хмельницький занадто вліз у його душу і здогадався, що Тимофій думає про кохану, тому й поставив співрозмовникові незручне запитання. Богдан насупився — Тимофій розтривожив рану в його серці.

— Уже і плітки пішли! Так, я щиро кохав цю жінку, але вона зрадила мене. Яка мені тепер до неї справа?! — холодно відповів Хмельницький.

— Так уже і зрадила? — спитав Тимофій. Йому вже стало совісно за свою жорстокість. — А ти не подумав про те, що твоя Гелена погодилася піти за твого ворога тільки тому, що натомість випросила тобі життя? Хіба не вона допомогла тобі звільнитися з в’язниці? Якщо ти досі живий і опинився тут, то це лише тому, що вона просить за тебе Бога? Чому ж ти називаєш це зрадою?

— Та що ти можеш зрозуміти? — роздратовано відповів Хмельницький. Ця тема була йому неприємна.

— Я зустрів дівчину, яку покохав усім серцем, — сказав Тимофій, — але її просватали за багатого поляка. Скільки разів я бачив у її очах горе, але не знав, не розумів причини. Вона мовчала про цей шлюб, сама переживала цю біду, розуміючи, що якщо я довідаюся, то вб’ю її нареченого. Вона мала рацію — я вбив би його не замислюючись, аби тільки позбавити її ненависного ляха, за що й поплатився б життям. Знаючи це, вона вирішила пожертвувати собою, своїми почуттями і своїм щастям, аби лише я не накоїв дурниць і залишився живим. То чому ти вважаєш, що твоя Гелена вчинила інакше. Вона пожертвувала своєю свободою, своїм серцем заради того, щоби тобі зберегли життя. То хіба це зрадництво?

Хмельницький замислився. Він чудово володів собою — неможливо було вгадати з обличчя, які саме почуття його охопили.

— Напевно, твоя правда, Тимофію, — відповів він.

Обидва козаки замовкли, задумливо і з тугою дивлячись у темні степові далечіні.

— То що сталося з твоєю коханою? — запитав Богдан, порушивши мовчання. — Невже ти просто залишив її ляхові?

— Ні. Я вкрав її й відвіз у таке місце, де мою милу ніхто не знайде, — незворушно відповів Тимофій.

— Ну ти і пройдисвіт! — хихикнув Хмельницький, а Тимофій лише осміхнувся у відповідь. — Добре! Ходімо спати.