Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Козаки захвилювалися. Вочевидь, промова Тимофія сколихнула їхні душі — нікому не хотілося підіймати руку на своїх: Хмельницький із його загоном теж були козаками, земляками, одновірцями. Поляк, найімовірніше ротмістр[55] драгунів, адже був одягнений багатше за інших, не витримав і скерував свого коня до Тимофія. Йому, як і решті, було добре чутно слова молодого козака.

— Думай, що говориш, хлопе! Хмельницький зрадив вас...

— Хлопом був твій батько, котрий чистив пану чоботи, за що й у шляхтичі потрапив![56] — різко і глумливо обірвав його Тимофій. Він зметикував, що треба розлютити поляка, аби довести всім козакам, що їх обдурюють.

— Стули пельку, козацьке бидло! Я тобі язика вирву, — украй необережно закричав поляк, зовсім забувши про те, що він оточений такими самими козаками, як і його кривдник. Вочевидь, шляхетська пиха й родова честь були його слабостями.

— Бидло — це худоба, а я — вільний козак, — з гідністю відповів Тимофій, — і тут, на моїй землі, ти не смієш мені вказувати, якщо не хочеш скуштувати моєї нагайки! Чи ти вже відвик від неї?

Поляк зовсім оскаженів. Із прокльонами він вихопив шаблю й скерував свого коня на Тимофія. А тому лише цього було і треба. Тимофій приготувався, вихопив свою карабелю, спритно ухилився від удару й махнув шаблею. Перший удар потрапив у незахищене кірасою[57] стегно супротивника. Поляк завив від болю, випустив поводи. Кінь його, утративши керування, трохи пройшов уперед. Розлючений поляк, опанувавши себе, повернув коня. Але поки він розвертався, шустрий Ворон зі своїм хазяїном уже опинилися поруч. Заверещала шабля, наносячи удар у незахищене горло поляка — кров фонтаном бризнула з розрізаних артерій. Смертельно поранений вершник захитався й повалився на спину свого коня. Кірасу він вдягнув, але чомусь зневажив горжетом[58] — його шия залишилася незахищеною. Це зразу помітив і скористався Тимофій, який також виявився спритнішим за свого супротивника. Потім козак повернувся до вражених таким стрімким завершенням бою козаків і поляків та голосно запитав, звертаючись до Васка, але насправді до всіх:

— Зверни увагу, він перший на мене напав. Йому дуже хотілося, щоб я замовк. Отже, полякам є, що приховувати від вас! Тому вибирай, Васко, хто ти. Якщо ти вільний козак, готовий обстоювати свою волю й честь, як і твої брати, що чекають тебе там, то долучайся до нас. А якщо бидло, як сказало це ляське падло, то тобі туди! — і він указав шаблею зі стікаючими з неї краплями крові, на польський загін. — Вони вже приготували для тебе батіг, щоби відшмагати, мов собаку, замість нагороди.

Обличчя Васко мов закам’яніло. Він вийняв шаблю й направив свого коня на польський загін. Інші козаки все ще під враженням від гучних слів Тимофія теж вийняли шаблі. І отут почалася різанина — безжалісна і кривава.

Польські драгуни боролися хоробро, але їх було менше, тож вистояти проти козаків, які були чудово навченими і здебільшого добірними воїнами, шансу не було. Крім того, козаків підстьобувала ненависть. Тимофій, а разом із ним і Влад із Марком, маленький загін Хмельницького теж долучилися до сутички.

Перегодя все було скінчено. У напівсліпих променях зимового сонця на померзлій траві залишилися лежати тіла. Частина козаків оглядала свої рани, частина обходила вбитих, відбираючи коштовні речі і зброю, частина відловлювала польських коней — так було завжди й за всіх часів: переможцю діставалося майно переможеного.

Тимофій зліз із Ворона, витер кров зі своєї шаблі об траву. Хмельницький про щось говорив із Васком. Але Тимофієві це вже було нецікаво. До нього підійшов Марко.

— Я гадав, що тебе вб’ють. І як ти здогадався, що їх не складно переконати? Як тобі взагалі це на думку спало? — запитав він.

— Мені дуже не хотілося ночувати під відкритим небом у степу, — з усмішкою відповів Тимофій. — Водночас ще й ганебно тікаючи від переслідування. Тому і здогадався!

— Так, дійсно, вагома причина головою ризикувати, — Марко криво всміхнувся.

— Загалом, я знав, що ти відважний, але не здогадувався, що настільки! І чого ти такий відчайдух?! — запитав Влад, який щойно підійшов до своїх друзів.

— Хто б казав! А чи не ви вдвох поскакали за мною?

— Ми твої друзі й ніколи не залишили б тебе одного. Вона твоя! — сказав Влад, помахуючи шапкою, яку він зняв із голови вбитого Тимофієм ляха. — Ти його вбив.

— Та навіщо мені шапка цього дурня?! — гидливо скривився Тимофій. — Залиш її собі або віддай комусь.

— Ми її ліпше проп’ємо! — весело сказав Влад.

Тимофій, усміхаючись, стражденно закотив очі.

Козаки почали збиратися, не опікуючись тілами поляків — навіщо обтяжувати себе турботою про вбитих? Степові вовки швидко