Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

боками, стоять корови. Стає все важче орієнтуватися у вуличках, назви яких Еміль не впізнає. Доводиться звертатися по допомогу до тутешніх, переважно старших людей, бо ті ще можуть пам’ятати. Називає ім’я того, кого шукає, і йому жестами вказують, куди рухатися далі.

Хатина, яку шукає Еміль, розташована на околиці. За муром видніє обвисла яблуня. До неї приставлена драбина, а на вершині балансує чоловік у розщіпнутій куртці. Тримаючись за гілля, він тягнеться за червоними яблуками і по одному скидає їх жінці, а та, сміючись, ловить яблука у фартух і складає в кошик. Чоловік щось каже, і молодиця знову заходиться сміхом. Вона вродлива, хоча вже не молода. Час її пощадив, а перші ознаки старості — як-от складки від сміху навколо вуст чи тоненька сіточка дрібних зморшок довкола очей — їй навіть до лиця. Чоловік на вигляд кількома роками молодший, одягнений невимушено, хоча і з претензією, стрункий, із добре доглянутими вусами і здоровою шкірою.

Еміль якийсь час розглядає їх, стоячи за хвірткою, аж поки його зауважує жінка і несподівано випускає з рук щойно зловлене яблуко. Із верхівки дерева чується здивований вигук чоловіка, коли наступне яблуко теж падає на землю і котиться у траву. Драбина жалісно рипить, чоловік спускається на землю. Бліда як сніг жінка, похитуючись, підходить ближче до муру.

— Сесіл?

Еміль мотає головою:

— Еміль, його брат.

До них підбігає чоловік і стає поруч, щоки налиті багрянцем від здогадки, що щось із цим непроханим гостем не те. Уривчасто запитує дзвінким, звиклим до наказів голосом.

— Чого тобі треба?

Дружина кладе долоню на його руку.

— Югане, прошу тебе, залиш нас наодинці.

Чоловік дивується і розгублено зиркає то на дружину, то на незнайомця.

— Еміль — мій швагер,— пояснює вона.

Чоловік розтуляє рота, щоби щось сказати, але передумує. Натомість підносить жінчину долоню до вуст і цілує. Відчиняє хвіртку, виходить сам і впускає Еміля, холодно киваючи і міряючи гостя промовистим поглядом. Наостанок звертається до дружини, хоча його слова стосуються також Еміля.

— Я буду поруч, Еммо. Гукай, коли що.

Чоловік застібає куртку й демонстративно неквапливо рушає вздовж кам’яної огорожі, надкушуючи щойно зірва­не яблуко.

Еміль і Емма якийсь час стоять мовчки, не наважуючись розпочати розмову. Їх рятує дитячий крик із будинку.

— Ерік прокидається, ходімо всередину.

Червона фахверкова хатина надійно збудована й доб­ре доглянута, кожна колода щільно утеплена льоном. Усере­дині лише дві кімнати, в одній піч, у другій — ліжко. Емма підходить до колиски з малям, яке прокинулося і дивиться на матір великими блакитними очима, бере його і сідає у крісло. Емілю дістається стілець поруч.

— Еріку виповниться два роки у грудні. Ми намагаємося відняти його від грудей, але коли Югана немає поруч, я потай годую малого.

Малюк зауважив гостя і здивовано його розглядає, поки Емма прикриває пазуху хусткою. Еміль і собі вдивляє­ться в дитяче личко, шукаючи знайомі риси.

— Він…

— Маєш на увазі — від Сесіла? Я і сама часто так на нього дивлюся. Але відповіді досі не знайшла. Ми вирішили, що його батьком буде Юган.

Емма прикладає дитину до грудей. Зачувши чмокання, Еміль ніяково відвертається, йому соромно, що вломився до чужого дому в такий момент. Емма спершу не звертає уваги на гостя, але за якийсь час Еміль відчуває на собі допитливий погляд.

— Ти дуже подібний на нього,— каже жінка.

— Багато хто так каже.

— Тоді маєш розуміти, що сиплеш сіль на старі рани. Навіщо ти з’явився?

Еміль губиться й починає сумніватися у доречності ретельно відточених дорогою репліках.

— Сесіл колись говорив про мене?

— Так, Емілю, він часто про тебе згадував.

— У такому разі ти мусиш знати, як часто я завдавав Сесілеві клопотів. Навіть зараз, коли його вже нема. Але я прийшов з іншого приводу.

— Якого саме?

— У нас із Сесілем були різні погляди. Та зараз уже пізно миритися. Усе, що залишається,— спробувати зрозуміти його рішення, прийняті перед смертю і побачити їх наслідки.

Еміль підбирає правильні, на його думку, слова, але ніяк не може їх знайти. Емма чекає, не перебиваючи. Нарешті питає:

— Ти маєш на увазі мене з Юганом?

Еміль вкривається рум’янцем і киває, не наважуючись подивитись жінці в очі. Тоді вона каже:

— Бачу, ти вже в курсі справи. Мало хто може похвалитися такими знаннями.

— Сесіл розповів одному другові, а вже той — мені. Я більше нікому нічого не казав.

Емма випростовується.

— Тоді тобі відомо, що саме Сесіл вибрав мені коханця. Мабуть, довго шукав, перш ніж знайти Югана. А потім провів ще чимало часу в його товаристві, щоби пересвідчитись у правильності свого вибору. Я часто думаю про те, що він тоді відчував. У будь-якому разі, все сталося так, як він задумав. Якби лише той задум надто рано не спіткнувся у відчинених дверях спальні, а Сесіл сам не потрапив у яму, яку викопав для нас. Він покинув цей світ, залишивши нас із Юганом наодинці з відчуттям провини. У нас не було кого звинувачувати, крім себе.

Емма перекладає малюка до іншої груді.

— Сесіл, як завжди, все зробив бездоганно. Сором мав би нас спопелити. Наставивши роги своєму смертельно хворому другові, Юган намагався піти на службу до чужої армії, щоби його долю так чи інакше вирішили ворожі кулі. Мої муки були не менші. Знадобилося чимало часу, щоби прийняти задум Сесіла й переконати Югана в тому, що найкращий спосіб ушанувати покійного — це кохати одне одного і пробачити зраду.

— Ви щасливі?

Жінка киває.

— Так. А як ще можна було виправдати жертву Сесіла? Ми обоє важко пережили його смерть. Навесні ми побралися. Дитина вже народилася, але священник усе зрозумів й зробив нам послугу, записавши малюка на ім’я Югана. Війна закінчилася, а з нею і можливість підвищення по службі. Доведеться ще довго зводити кінці з кінцями на мізерну капральську платню. Та коли бідність стає нестерпною, я втішаюся думкою про те, що мій чоловік живий-здоровий. Чесно кажучи, у нас є все. Без надлишку, але все ж. Хатина невелика, але на нас трьох вистачає, а стане більше — знайдемо місце. У нас є хліб, молоко, яблука із саду, а по неділях буває м’ясо. Влітку світить сонце, а взимку є дрова, а коли вони закінчуються, ми гріє­мось один об одного. Все це завдяки Сесілу. Старих образ я позбавляюся за допомогою вдячності.

Еміль завмирає у кріслі, ніби запам’ятовуючи кожнісіньке слово. Малюк наївся, задоволено відригнув і лепече щось, звертаючись до своєї колиски, поки Емма зашпиляє сорочку.

— Це те, що ти хотів почути, Емілю?

— Так, саме так. Дуже дякую!

Емма проводжає його до дверей, але тієї миті, коли Еміль збирається переступити поріг, хапає його за руку. Еміль здивовано обертається і відчуває на щоці її руку. Якусь мить вони так стоять, а тоді Емма заплющує очі й нахиляє­ться поцілувати губи, які належать зовсім не йому.

— Дякую, що прийшов.

Надворі Еміль спирається на огорожу і збирає докупи розбурхані думки. Тоді, мов п’яний, рушає геть, не звертаючи уваги на капрала Югана. У голові прокручуються щойно почуті слова, земля вислизає з-під ніг. Якісь діти доганяють і дражнять його, гадаючи, що він пияк, та невдовзі втрачають інтерес