Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Сходи не дуже змінились від того далекого дня, коли смерть господаря звільнила мене від служби. Сподіватися, що й тепер звідкілясь вискочить африт і потягне з собою мого нинішнього хазяїна, не випадало. Поблизу я не помітив ані душі, крім трьох гладких сов, що ховалися в темних алеях обабіч нашого шляху. Я двічі перевірив їх: то були сови навіть на сьомому рівні.

Вдалині, за річкою, досі тривали лови. Я чув вояцькі свистки, повні сумної безнадії, й ці звуки збудили мою сутність. Чому? Бо Бартімеус надто прудкий для них; бо джин, якого вони шукали, давно вже пурхав над двомастами п'ятдесятьма шістьма сходинками, що вели на Замковий пагорб. А ще тому, що десь попереду, серед нічної тиші, таїлося джерело збурення, яке я відчував на всіх рівнях, — химерна, незрозуміла магічна сила. Це все ставало цікавим.

Кажан промайнув над руїною стародавньої Чорної вежі. Колись її займала елітна цісарська гвардія, а тепер тут мешкала хіба що дюжина сонних круків. За вежею містилася ціль моєї мандрівки. Вузька скромна вуличка, вздовж якої вишикувалась лава будиночків з високими закопченими димарями, невеличкими віконцями, потрісканим тиньком на фасадах і звичайними дерев'яними дверима, що виходили на бруківку. Тут завжди було так само, навіть за найвеличніших часів. Золота вулиця жила за власними правилами.

Дахи, віддавна ветхі, тепер узагалі не підлягали ремонту: суцільна мішанина з перекошених сволоків та ґонту. Я вмостився на крокві крайнього будинку і оглянув вулицю. За доби Рудольфа, найжадібнішого з цісарів, Золота вулиця аж кипіла магією, яка мала на меті не менше, ніж пошук філософського каменя[48]. В кожному будиночку мешкав окремий алхімік, і деякий час тут вирувало життя[49]. Навіть після того, як ці пошуки припинилися, вулиця по-давньому залишалася домом для чарівників-чужинців, що працювали на чехів. Уряд хотів, щоб вони жили якнайближче до замку, де за ними легше було б наглядати... Так і тривало — аж до тієї кривавої ночі, коли Ґледстонове військо захопило Прагу.

Тепер ніяких іноземних чарівників тут не було. Будиночки здавалися меншими, ніж я пам’ятав їх, і купчились, ніби чайки на мілині. Я відчував давню магію, що сочилася з каміння, та нової майже не було. Хіба що... Рівні затремтіли дужче — джерело було десь поблизу. Кажан з осторогою озирнувся. Що він міг побачити? Собаку, що старанно порпався в землі під старою стіною. Освітлене вікно, затягнуте тонкими фіранками, і в ньому — старого, що згорбився біля грубки. Дівчину під ліхтарем, що обережно ступала бруківкою в черевиках на високих підборах, — вочевидь, вона прямувала до замку. Порожні вікна, зачинені віконниці, діри в дахах, напіврозвалені димарі. Сміття, яке розносив вітер... Еге ж, веселе видовище!

Будинок номер тринадцять, посередині вулиці, видавався такою ж брудною й понурою халупою, як і сусідні будівлі. Однак на шостому рівні її оточувало мерехтливе зелене плетиво магічного захисту. Там хтось перебував і не хотів, щоб його турбували.

Кажан майнув туди-сюди над вулицею, старанно обходячи магічний захист — там, де він виступав угору. Всі інші будинки стояли темні й тихі, цілком занурені в буденні вечірні справи. Я жваво полинув назад, до підніжжя пагорба, щоб розповісти про все господареві.

— Я знайшов це місце, — сказав я. — Там стоїть захист, але ми прорвемося. Ходімо мерщій, поки нікого немає.

Я вже казав про це, але скажу ще раз: люди геть-чисто безпорадні, коли треба кудись швидко пересуватися. Хлопцеві знадобилося стільки часу, щоб подолати ці поганенькі двісті п’ятдесят шість сходинок, — він так пихтів, кректав і відсапував, і обличчя його набуло такого чудового кольору, що я досі ще не бачив нічого подібного.

— Треба було взяти хоч пакуночок — прикрити обличчя, — мовив я йому. — Твоє личко так горить, що з того берега Влтави видно. Ще й на такому низенькому пагорбі!

— А який... який... там захист?

Він тільки й міг думати, що про нашу роботу.

— Слабенькі зелені тенета. Дурничка. Ти хоч якимось спортом займаєшся?

— Ні. Нема часу. Я надто заклопотаний...

— Еге ж! Ти тепер поважна особа. А я й забув!

За десять хвилин ми дісталися до руїн Чорної вежі, і я знову зробився Птолемеєм. У цій подобі я провів Натаніеля туди, де починається пологий узвіз. Там мій хазяїн притулився до стіни, щоб перепочити, й ми заходилися разом милуватися халупами Золотої вулиці.

— Жалюгідне видовище, — зауважив я.

— Атож. їм треба... знести це все... й відбудувати знову.

— Та ні, я про тебе!

— Який... який будинок?

— Номер тринадцять? Отой, праворуч, третій від нас. Білий тинькований фасад. Годі вже помирати — краще погляньмо, що тут можна зробити.

Ми обережно пройшли вулицею, ховаючись у затінку стін, і зупинилися за кілька метрів від будинку. Мій хазяїн хотів був одразу попрямувати до дверей. Я підняв руку:

— Зачекай-но. Захист починається просто перед тобою. Ще половина кроку—й він подіє.

Хлопчина завмер:

— Думаєш, ти зможеш проникнути всередину?

— Я не думаю, хлопчику. Я знаю. Я робив таке ще тоді, коли Вавилон був невеличким овечим пасовиськом. Відійди-но вбік! Дивись і вчись!

Я підійшов до тоненьких мерехтливих ниток, що перегороджували нам шлях, і нахилився. Тоді побачив між нитками дірочку й тихенько дмухнув туди. Я все розрахував як слід: срібна хмарка закляття Покірного Подиху[50] ковзнула крізь дірочку і зависла в ній, не проходячи всередину й не тягнучись назад. Закляття було надто легке, щоб потривожити захисні нитки. Залишилася дрібниця. Я взявся потихеньку роздувати хмарку—більшаючи, вона розсувала нитки. Через кілька хвилин серед ниток уже з’явився великий круглий отвір. Я надав Подихові форму обруча й невимушено проліз крізь нього.

— От і все, — мовив я. — Тепер твоя черга.

Хлопчина спохмурнів:

— А що мені робити? Я нічого не бачу!

Я скрушно зітхнув — і зробив Подих видимим на другому рівні.

— Тепер ти задоволений? — спитав я. — Просто обережно пролізь крізь цей обруч.

Він послухався, хоч великого враження це на нього не справило.

— Пхе! — сказав він. — Може, ти все це вигадав, звідки мені знати?

— Хіба я винен, що люди такі сліпі? — зіпнув я. — Ти раз по раз користуєшся моїми здібностями. В твоєму розпорядженні — досвід п’яти тисячоліть, а ти хоч би подякував! Гаразд. Якщо тобі не віриться, що тут