Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Ну, могло бути й гірше, — промовила я та оглянула подругу. — Виглядаєш жахливо, але хоча б не кидаєшся на нас.

Після моїх слів вона на мить схилила голову, мабуть, пригадавши той день, коли ледь не вбила Ігоря. Я теж його часто пригадувала, не стану приховувати.

— Вибачте мені, — промовила вона. — Те, що зі мною сталося, зводило мене з розуму. Було дуже боляче, і я спробувала себе вбити. Ви завадили мені в цьому, за що я вам вдячна, але через це я почала злитися на вас. Я не контролювала себе.

— Та не переймайся, Діано, — змахнувши рукою промовила я. — Всі живі та здорові, а тому ми можемо продовжити дорогу, якщо тобі вже краще. 

— Мені не буде краще, Юріє. Деякий час, — сумно промовила вона та знову поглянула на Євіанну. — Під Євіанною, де колись, як кажуть, впав метеорит, лежать залишки Першого Бога. Вони кличуть мене так голосно, що я не можу розібрати слів. Через це мені так погано. І чим ближче я наближатимуся до міста, тим гірше мені буде.

— Як так? — запитав Ігор. — То ми дарма сюди прийшли? 

— Ні, не дарма, — посміхнулась Діана. — Мені всього лиш потрібно звикнути до цього поклику. Ми можемо йти далі, я вже не стану так себе поводити, як те було вчора. Але часом мені буде зовсім зле. 

— То може будемо йти повільно? — занепокоєно запитав Деян. 

— Ні, тримаємо темп, як і завжди, — відповіла вона та, похитуючись, підвелася на ноги. — Де Люцетта? Здається, я відштовхнула її найдалі. 

Схоже, ельфійка стала як вірна собака, і зовсім не почала боятися Діану більше. Все ж вміла моя люба подруга поводитися з тваринами, і могла б їх приручати для якогось цирку.

Ми знову були в дорозі, за виключенням того, що тепер я була змушена сидіти на одному коні з довговухою Люцеттою, а Деян посадив Діану перед собою та тримав її, щоб вона не впала. 

— Ех, все ж яка гарна пара, — промовила я пошепки. — Шкода, що змушені потім розійтися. 

— Чому це? — почулося позаду. 

— Тобі яке діло? — грубо промовила я, адже мої слова були скоріше до мене самої. — Є причина. А тепер краще помовч. 

— Чому ти так до мене? — засмучено відповіла Люцетта. — Хіба можна обирати ким народитися? Ти ж не обирала бути чистокровною імперкою, як і я не обирала життя ельфійки. 

Насправді в цей момент я відчула себе дивно, наче чомусь стало соромно. Я спала з князівцем, а моя краща подруга взагалі не людина, але чомусь я ставилася до них як до рівних, а до Люцетти… Це дало мені дещо усвідомити.

— Вибач, Люцетто, мабуть, ти права, — промовила я переступивши через свою гордість. — Ти добра прямо як Ігор. Зовсім не така, як я, чи Діана з Деяном. 

— А що Деян? — здивовано запитала вона. Мабуть, вона могла судити про нього лише з того, що він її урятував.

Звісно ж, вона не знала, що він вбивав за гроші. Та що вже там, навіть я не одразу здогадалася.

— Сиди мовчки, Люцетто, бо я все ще можу передумати на рахунок ставлення до тебе, — знайшла я спосіб припинити цю розмову. 

Часом Діана починала дуже сильно тремтіти, наче їй було холодно, але вже за якусь мить, як правило, ці приступи припинялися. Та ми продовжували просуватися вперед. День за днем ми наближалися до Євіанни все ближче. Столиця Імперії займала все більше місця на фоні неба, і часом я ловила себе на тому, що хотілося плакати. Нарешті я повертаюся додому, де на мене майже ніхто не чекав. 

Останньою близькою людиною для мене був мій дідусь Лебек. Але це нічого, адже зі мною був мій коханий та краща, і єдина, подруга. Тепер ці двоє були для мене близькі наче рідня. А що стосується Люцетти та Деяна, то сподіваюся, що останнього я ніколи не побачу як непроханого гостя. Незаплановані тобою зустрічі із вбивцями закінчуються недобре. А от Люцетта гарно грає та співала, а тому можливо, ми ще побачимося з нею після прощання десь в дорогій таверні чи може навіть на весіллі…

Не час про це думати, я занадто молода. 

За роздумами я якось пропустила той момент, коли Діана зіскочила з коня та почала йти на своїх двох. Здається, у моєї любої подруги задок почав боліти від сидіння на коні. Все ж сідла роблять одномісними. Але не це було важливим, а те, що вона почувалася краще. Це сталося якось різко та неочікувано. 

— Що це там попереду? — запитала вона вдивляючись вдалину. 

До Євіанни лишалося близько семи кілометрів, а тому не дивно, що в місці, де останні дні ми бачили лише нескінченне поле та місто перед нами, тепер було видно дещо інше. Але я сама не знала, що саме там було, адже не так часто бувала за межами міста, а точніше — вперше, так ще й тоді ми з Лебеком покидали його в поспіху.

Там було щось схоже на сотні чи може навіть тисячі стовпів, що стояли у декілька рядів вздовж дороги якою ми йшли. А за тими стовпами була якась товста смуга, але там я взагалі нічого не могла розгледіти.

— Якщо тобі вже краще, і твоїм сідницям теж, то залізай на коня, — промовила я до неї. — Сонце ще високо, і сьогодні ми увійдемо в Євіанну, Діано.

— Повірити не можу, настільки ж високі стіни, — промовив Ігор те, що точно вертілося на язиці й у Діани. — Наскільки висока стіна навколо міста?