Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

ні на родинне становище, ні на славу, ні на королівську корону. А тим часом серце моє таке ж благородне, як і серця моїх старших братів. Так от, де Муї, я й хочу шпагою викраяти собі королівство в цій Франції, яку вони залили кров’ю. От чого хочу я, де Муї, слухайте. Я хочу стати королем Наварським не по праву народження, а по обранню. І, майте на увазі, ви не можете сказати нічого проти мого бажання: я не узурпатор, бо брат мій відмовляється від ваших пропозицій і, віддавшись бездіяльності, зарозуміло визнає королівство Наварське фікцією. З Генріхом Беарнським ви не маєте нічого; зо мною ви маєте шпагу й ім’я. Франсуа д’Алансон, принц французький, захищає всіх своїх товаришів чи всіх своїх співучасників, — назвіть, як хочете. Ну, що скажете ви на цю пропозицію, пане де Муї?

— Скажу, що вона засліплює мене, монсеньйор.

— Де Муї, де Муї, багато перешкод доведеться ще подолати нам. Не вимагайте ж з самого початку надто багато від сина короля і королівського брата, що сам іде до вас.

— Монсеньйор, справа була б вирішена, коли б тільки я один підтримував свої ідеї; але у нас є рада, і хоч яка блискуча ваша пропозиція — а може саме через це — проводирі партії не приймуть її без певних умов.

— Це інша річ, і відповідь ваша йде від чесного серця й доброго розуму. З мого поводження, де Муї, ви повинні бачити мою бездоганну чесність. Отже, поставтесь до мене як до людини, гідної поваги, а не як до принца, якому лестять. Де Муї, чи маю я шанси?

— Слово честі, монсеньйор, коли ваша високість бажаєте знати мою думку, ви маєте всі шанси, раз король Наварський зрікся пропозиції, яку я зробив йому. Але, кажу знову, монсеньйор, мені треба спершу дійти згоди з нашими проводирями.

— Зробіть це, пане, — відповів герцог д’Алансон. — Тільки коли я матиму відповідь?

Де Муї мовчки подивився на принца. Потім, здавалось, вирішив питання.

— Монсеньйор, — сказав він, — дайте мені вашу руку. Мені треба, щоб рука принца французького торкнулась до моєї руки; тоді я буду певен, що мене не зрадять.

Герцог не тільки подав руку де Муї, але сам узяв його руку і стиснув її.

— Тепер, монсеньйор, я спокійний, — сказав молодий гугенот. — Коли б нас зрадили, я сказав би, що ви тут не при чому. Без того, монсеньйор, хоч би як мало відношення мали ви до зради, ви втратили б вашу честь.

— Чому говорите ви мені це, де Муї, перш ніж сказати, коли дасте відповідь від ваших проводирів?

— Тому, монсеньйор, що ви, питаючись, коли буде відповідь, тим самим питаєтесь, де перебувають проводирі, і коли я скажу: сьогодні ввечері, — ви знатимете, що вони в Парижі і переховуються.

Говорячи це з недовірливим жестом, де Муї дивився пронизливим поглядом в облудні й непевні очі молодого чоловіка.

— Ну, — відповів герцог, — у вас лишаються ще сумніви, пане де Муї. Проте, не можу ж я з першого ж разу вимагати від вас повної довіри. Ви краще дізнаєтесь про це пізніше. Нас зв’яже спільність інтересів, і ви відкинете підозри. Отже, ви кажете, сьогодні увечері, де Муї?

— Так, монсеньйор, бо час не терпить. Сьогодні ввечері. Але де, будь ласка?

— У Луврі, тут, у цій кімнаті, — вам це зручно?

— У цій кімнаті живуть? — сказав де Муї, скинувши оком на два ліжка, що стояли одно проти одного.

— Так, двоє моїх дворян.

— Монсеньйор, мені, здається, нерозумно було б вертатися до Лувра.

— Чому?

— Бо коли ви мене пізнали, то і в інших можуть бути такі самі добрі очі, як у вашої високості, і вони теж можуть пізнати мене. Проте, я прийду до Лувра, якщо ви дасте мені те, про що я прохатиму.

— Що?

— Перепустку.

— Де Муї, — відповів герцог, — якщо при вас знайдуть перепустку від мене, вона погубить мене, не врятувавши вас. Я можу бути вам у пригоді тільки під умовою, що в очах усіх ми будемо цілком чужі один одному. Коли б моя мати або брат мали доказ найменших зносин моїх з вами, це коштувало б мені життя. Ви стаєте під захист власного мого інтересу з того моменту, коли я зв’яжуся з іншими, як тепер зв’язався з вами. Вільний в сфері мого діяння, сильний, поки я невідомий, бо я сам зостаюсь тоді нерозгаданим, я гарантую вам усе, не забувайте цього. Зверніться знов до вашої мужності, спробуйте, покладаючись на моє слово, зробити те, що ви спробували зробити, не маючи слова мого брата. Прийдіть сьогодні ввечері до Лувра.

— Але як мені прийти? Я не можу ризикнути піти в цій одежі до апартаментів. Вона придатна тільки для передпокоїв та дворів. Моє звичайне вбрання ще небезпечніше, бо тут мене всі знають, а моя зовнішність лишиться незміненою.

— Ну, я міркую, чекайте... Я гадаю, що... так, от що.

Справді, герцог кидав погляди навколо себе, і очі його спинилися на парадному вбранні Ла Моля, що лежало в ту хвилину на його ліжку: розкішному вишневому плащі з золотими обшивками, про який ми вже говорили, береті з білим пером, обвитому шнурком з золотими та срібними маргаритками, шовковому камзолі сіро-перлового кольору з золотом.

— Бачите плащ, перо та камзол? — сказав герцог. — Вони належать пану де Ла Молю, одному з моїх дворян, франту найкращого тону. Вбрання його зробило фурор при дворі, і коли де Ла Моль вбирається в цей костюм, його пізнають за сотню кроків. Я дам вам адресу кравця, що шив йому вбрання, заплатіть удвоє, і на вечір матимете собі такий самий костюм. Ви запам’ятаєте ім’я де Ла Моля, — правда?

Не встиг герцог д’Алансон закінчити цю рекомендацію, як в коридорі почулися кроки і в дверному замку повернувся ключ.

— Хто там? — скрикнув герцог, кидаючись до дверей і засовуючи засув.

— Їй-богу, — відповів голос, — дивне питання. Ви самі хто? От комедія: я хочу ввійти до власної кімнати, а у мене питають, хто я!

— Це ви, пане де Ла Моль?

— Атож. А ви хто?

Тим часом як Ла Моль висловлював свій подив, що в кімнаті хтось є, та намагався з’ясувати, хто той новий товариш по житлу, герцог д’Алансон швидко