Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Торкання. Тремтячими від напруги пальцями до моєї щоки. Обережне, майже невагоме. Ніжне. Від нього плавиться все усередині. Шкіра, нутрощі, кістки. Я розтікаюся, наче розплавлене масло під його поглядом.

Я більше не належу собі. Все тепер належить йому. Тіло. Воля. Серце.

- Нічого. – шепочуть мої губи. – Все гаразд… Все гаразд. – І самі подаються вперед. Жадібно впиваються в його рот. Руки охоплюють поперек, притискаючи до себе, мовчки прохаючи відновити поштовхи.

Він зволікає, ніби сумнівається, але недовго. З хрипким стогоном відповідає на поцілунок, починаючи знову рухатися. На цей раз повільніше, обережніше. І біль розчиняється, щедро розбавлений бажанням, що знову прокидається.

Мільярди крихітних іскорок з кожним новим рухом спалахують під шкірою, зливаються кудись углиб, у центр, стягуючись в одну велику пульсуючу кулю. Я встромляю нігті в пружні сідниці, притискаючи до себе сильніше, змушуючи прискорити темп. Чую гарчання, плутаний шепіт, слова, які не розібрати.

Стогін, останній поштовх і Ваня, завмерши на кілька секунд, опускається на мене всією вагою свого тіла.

Вткнувшись у мою шию, він залишає на ній легкий поцілунок і перекочується на бік.

О Боже. Це сталося. Це відбулося. У жодній зі своїх, навіть найсміливіших фантазіях, я не припускала, що це може бути так... гаряче.

Сильно.

Емоційно.

Я прикриваю очі, відчуваючи, як жар тіла випаровується, а всередині продовжує пульсувати тьмяними відлуннями біль.

- Ти мала попередити. - Вимовляє тихо низьким голосом Ваня, і я виразно чую в ньому жаль.

Я не відповідаю. Розплющую очі і дивлюся в стелю. Боюся повернути до нього голову.

Він шкодує? Про що? Про те, що був у мене першим?

Чи про те, що це взагалі сталося між нами?

Він цього не хотів? – Та ні, хотів. Ще й як. Але може просто піддався пориву?

Ні. Не треба зараз цих думок. Це все так недоречно. Навіщо ти це кажеш? Навіщо ти все псуєш?..

Поспіхом вибравшись із ліжка, я поспішаю у ванну. Замикаю двері і з важким зітханням притуляюсь до них лобом.

Боже, що це було? Що взагалі відбувається? Як це називати? І що тепер буде?

Він так сильно сердився... І він хотів мене вигнати.

І тепер те, що сталося між нами – скасовує його рішення?

А щось взагалі зміниться між нами тепер?

Запитання. Запитання.

Запитань так багато, що від них починає нудити. Від великої кількості знаків запитання, що стрибають у голові, подібно до важких кульок вічного маятника, розпухає голова.

Я смикаю себе, змушую вирівняється, зібратися. Який сенс прокручувати їх у голові, один за одним, якщо можна просто поговорити. Усе з'ясувати. Заспокоїтися чи… навпаки. Ай, та чорт із ним.

Швидко сполоснувшись, я вибираюся з кабінки. Обертаюся в рушник і йду назад до його кімнати. Я трохи нервую перед розмовою, але змушую себе триматися. Потрібно все з'ясувати і припинити зводити себе. Ми просто поговоримо, і все стане на свої місця.

Але мої наміри, як і мої надії, тануть, варто мені увійти до його кімнати.

Вані немає в ліжку. Вані немає в кімнаті. І немає у всій чортовій квартирі.

Він пішов. Просто пішов.